Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

Іван Родіонович після появлення в його житті Андрія Прокоповича зрозумів, що його життєве благо насправді можливе. Тому й був впевнений в тому, що він – найщасливіша людина в світі.

В піднесеному настрої Іван Родіонович прямував зараз до дому батька, який знаходився на вулиці Зодчих, Святошинського району. І з розрахунком на те, що в нього залишалось ще три години, він зовсім не поспішав, та по дорозі навідався в найближчий бар.

З собою Іван Родіонович взяв портфель, в який він склав набір різноманітних інструментів: викрутку, швейцарський ніж, плоскогубці та пару скріпок, зігнутих в формі відмичок. Все це, на думку Івана, можна використовувати як засіб для зламу вхідних дверей. Увесь вечір він навчався в Інтернеті, як зламувати замкову щілину. Щоправда, попрактикуватись в цій справі він не захотів, через що тепер сильно хвилювався. А як хтось побачить за такою неблагородною справою? Тим не менш, навіть в такому випадку він чомусь розраховував на допомогу Андрія Прокоповича.

«Але ж яка сума? Скільки?» – хвилювався Іван Родіонович, згадавши вчорашні обіцянки друга щодо цієї справи. Його півлітровий кухоль вже майже опорожнів. На самому дні залишилось трохи пива з тоненькою білою плівкою зверху. Бар був майже пустий.

Тільки-но взявшись допивати, до Івана одразу підсів жахливого вигляду чоловік з коротким світлим волоссям. Його очі були глибоко посаджені, під ними сині смуги, щоки опали, а з рота сильно несло перегаром. Сівши біля Івана (тобто біля шинквасу), він нічого не замовляв. Він дивився прямо на нашого героя.

– Дай на пиво, – по-російськи, тихо мовив він.

Іван, почувши це, видавив про себе лайку, подивився на чоловіка, та застиг, не кліпаючи. Це була не людина, а овоч. Здавалось, чоловік не дихав. Замість повітря йому потрібен був тільки алкоголь. Кухоль та чарка – його дім, сп’яніння – його найвище благо, дзен, світ, в якому він може бути спокійним завжди. Таких людей в Києві багато. Мало хто взагалі знає, хто вони такі, чи є в них родичі, чи діти. Навіть вік, дивлячись на їхню зовнішність, тяжко визначити. Такі істоти фактично не приймають участі в розвитку суспільства, тільки заважають. Все ж, дивлячись на їхню немічність, часом починаєш їх жаліти. Вони заповнюють вулиці вночі, та вічно ходять в якомусь трансі, неважливо, п’яні вони чи тверезі. Інколи вони тягнуть за собою стару потерту «кравчучку» з великою сумкою або картонною коробкою, в якій невідомо що міститься. Багато хто вважає, що в тих сумках звичайні скляні пляшки, які вони здають, аби отримати якісь копійки.

Іван дивився на нього з ненавистю. Він був настільки немічний, що назвати його недоумкуватою, простакуватою людиною було б неправильно. Забирати в нього нічого. Говорити з ним ні про що. Від однієї чарки в нього, напевно, одразу віднімуть ноги. Тож, Іван, подивившись на годинник, піднявся та, навіть не допивши пива, розплатився та попрямував до найближчої автобусної зупинки.

На вулиці Іван Родіонович, як він інколи любив робити – ретельно спостерігав за перехожими. Це не були ті миттєві погляди, які ми робимо, проходячи мимо інших людей на вулиці. Свого часу начитавшись Конан Дойля, Іван завжди старався аналізувати кожного за його лахами, зовнішністю, поведінкою та навіть запахом. Він здогадувався називати такі деталі про людину, що вони могли здатись абсолютно безглуздими.

Тепер, спостерігаючи за людьми, Іван помічав в усіх спільний вираз обличчя та настрій. Його тяжко описати словами. Це був явно не чудовий, але й не поганий настрій. Кияни, звичайно, були раді, що війна переможно закінчилась; навіть усмішки мимоволі з’являлись в них. Вони вважали, що це була остання війна в українській історії, тож тепер все, чого вони хотіли – це відбудувати країну. Про цю обнадійливу «відбудову» президент говорив ще в середині війни. По закінченні Вторгнення українська нація згуртувалась ще сильніше, і українці по-справжньому стали ріднею одне-одному. Приємно спостерігати, як в простих дрібницях виявляється єдність нації. Можливо, українці такі лише тоді, коли приходить дуже поганий час. Проте, спираючись на вчення Дмитра Донцова, можна впевнено сказати, що Україні вдалось перемогти завдяки умовній «силі нації», яка не залежить від її численності. В незалежній Росії Путін правив більше двадцяти років, при цьому змінюючи Конституцію в будь-який час. Те ж саме відбувалось в Білорусі. Це тільки доводить те, що тривале знаходження на високій посаді призводить до загального погіршення психічного стану людини, що несе за собою погані наслідки вже для цілої нації.

Особисто для себе Іван Родіонович також відмітив, що ця війна, як і будь-яка інша в історії, поставила кожну людину на своє істинне, справедливе місце. Мільйони біженців, починаючи з 24 лютого, мігрували в інші держави, та врешті так і не повернулись. Вони знайшли новий дім, багато кращий за Батьківщину.

Ті ж, хто обрав залишитись в Україні не дивлячись на скрутні часи (або ж ті, хто повернувся після або під час війни), з чистою совістю вдихали рідне повітря. Це особливе відчуття, якого людина бажає від природи, з народження. Звичайно, Іван не засуджував мігрантів, – він просто хотів для себе підтвердити теорію про «силу нації».

Отож, сівши на 36 тролейбус, який, гальмуючи, видавив тонкий писк, – робота старих реостатів, Іван збирався вийти трохи далі метро «Нивки», потім пересісти на маршрутний автобус та доїхати до вулиці Зодчих, куди він ходив уже не раз.

Ця вулиця загалом не відрізнялась від усіх інших, тихеньких куточків усіх мікрорайонів Києва: узбіччя, сполосовані тріщинами, численні квартири-готельки, більш популярні як «гостинки», в яких жили справжні мурашки кам’яних джунглів, і серед цього всього – комерція, яку в основному складав малий, приватний бізнес та мережі супермаркетів та кіосків.