Читати книгу - "Тінь корони, RIV"

       Вже під вечір Ігвард і Мартін вийшли на тренувальний майданчик, де Майрон навчав молодих лицарів бойовим технікам. Деякі з них ще не брали участь у битвах. «Доброго вечора, Сір!» — гучно привіталися всі з королем. Ігвард підійшов і з кожним потиснув руку. Тут до нього вклонився невідомий хлопець: «Доброго вечора, Мілорде! Я Вісент Сент-Клер, прибув із Сент-Клера», — промовив він. «Привіт! А… це часом не твій батько загинув два роки тому в битві при Айрвуді?» — згадуючи прізвище запитав король. «Ні, Сір, це був мій брат, Ротвелл Сент-Клер», — сумно відповів юнак. «Я там був. Велика битва», — підтримав король. «Ну, сподіваюся, ти не збираєшся до брата?», — жартівливо додав, поплескуючи юнака по плечу. Протягом наступних годин вони тренувалися на майданчику під покровом ночі. Мартін вже давно пішов відпочивати. Ігвард і Томас давно не спілкувалися, тому король не знав настрою свого брата. Вони повертались разом до своїх покоїв.

       «Як тобі Едріан?» — запитав Ігвард. «Хороший, веселий хлопець», — весело відповів Томас. «Не те що цей Арон», — додав він. «Томас, я сподіваюсь, ти не зібрався в похід?» — запитав старший брат. «Чому це? Я, як і ти, хочу захищати свою землю», — здивовано відповів хлопець. «Тому що ти ще зовсім юний. І якщо я загину, то хто очолить королівство?» — пояснив Ігвард, легко обіймаючи брата. «Це не обговорюється! Батько казав, що ти вже у моєму віці ходив у військові походи!» — заперечив Томас. «Ну як знаєш, але ще подумай», — промовив король. Він розумів, що Томас правий. У його віці Ігвард вже воював, і він не міг заборонити братові, лише через те, що той королівської крові. Проте міг спробувати переконати його. Так, роздумуючи про брата, Ігвард дійшов до покоїв Томаса. Брати попрощалися, і король пішов до себе з думками про брата. Біля покоїв короля стояв Едріан і чекав на Ігварда. «Едріане? Що ти тут робиш?» — запитав король. «Ігварде! Я хотів попросити тебе взяти мене з собою», — відповів той. «Ти ж не лицар і не воїн, і в тебе немає бойового досвіду. І взагалі, це тобі не потрібно», — промовив Ігвард. «Так, але якщо я не можу захистити свою землю, свого короля та свою дівчину, то хто я взагалі? Чи Арон правий?» — сказав він. «не слухай ти Арона !» — відповів король, поклавши руку на плече Едріана. «А як же Марієтта? Вона не проти? Чи вона також йде з нами?» — пожартував Ігвард. «Вона не знає», — відповів той. «Ну а якщо з тобою щось станеться, то вона ж мене вб'є мене», — продовжив жартувати Ігвард, але зрозумів, що в цьому є частка правди. «Добре! Я подумаю. А тепер йди спати, завтра буде тяжкий день», — додав він. «Гаразд!» — згодом відповів Едріан і пішов коридором замку. Ігвард залишився стояти, дивлячись у спину Едріану. Він розумів, що той не просто шукав можливості проявити себе, а справді хотів бути корисним.

       Середина ночі. Місто спало в тиші, коли раптом гучний передзвін дзвонів розірвав спокій. Ігвард схопився з ліжка, ще напівсонний, намагаючись зрозуміти, що сталось. У дверях його покоїв уже стояв Олаф, важко дихаючи після швидкого бігу. «Ігварде! Арон втік!» — сказав він, намагаючись не втратити самовладання. Король миттю піднявся, надягнув плащ і поспішив разом із лицарем до темниці. У сирих, погано освітлених коридорах його вже чекали Густан, Майрон та Лео. Вони стояли навколо бездиханного тіла стражника. Кров ще не встигла застигнути, що лише підтверджувало найгірші припущення.   «Сір?» — злегка здивовано звернувся до нього Майрон, дивлячись на стурбований вираз обличчя короля. «Коли це сталось?» — коротко запитав Ігвард, суворо глянувши на чоловіків. «Не більше десяти хвилин тому, Сір. Тіло ще тепле », — відповів Густан, зберігаючи холоднокровність. Король на мить замислився, а потім рішуче наказав: «Перекрийте всі входи й виходи замку та міста. Подвойте патрулі. Арона піймати лише живим. Я хочу знати, як він це зробив і хто йому допоміг». Після короткої паузи він додав: «І обережно. У нього може бути зброя». Не чекаючи запитань, король різко повернувся й попрямував до своїх покоїв. Він відчував злість, що межувала з втомою, і хотів хоча б кілька годин спокійного сну перед світанком.

       Коли ранкове сонце вже освітлювало замок, його збудив дзвінкий гуркіт металу. Мартін, поспішно заходячи до покоїв, упустив піднос із сніданком. «Ой! Вибач!» — спробував виправдатися він, швидко нахиляючись, щоб зібрати розкидану їжу. Ігвард, піднявши голову, глянув на нього. На мить у його очах промайнув гнів, але він лише тяжко зітхнув і промовив: «Мартіне, якщо ти продовжиш так мене будити, я сам почну носити собі їжу». Слуга винувато всміхнувся: «Якби ж». Король піднявся із ліжка. «Ага...! Зараз», — відповів король і почав готуватися до нового дня. Його чекали важливі справи, і втеча Арона стала першою несподіванкою в довгому списку негараздів. «Так, жартівник, після справ відвідаєш мого коня» — наказав Ігвард. Мартін кивнув.

       Через півтори години король вже з’явився на Королівській раді, де вислухав доповіді про підготовку війська, міста до можливої осади, провізію та інші важливі питання. Рада тривала майже три години, після чого Ігвард послав Мартіна покликати Томаса, Едріана та Марієтту до королівських покоїв. Король вирішив влаштувати маленький банкет для рідних, оскільки вже через дві години він і військо вирушають у похід. Всі гості прийшли, вони почали розмовляти, розповідати різні історії, сумувати за батьками та інше. Настав час, і все військо стало в стрій за стіною замку, чекаючи на короля, який у цей час стояв перед статуєю свого батька в усипальниці, його погляд був втуплений у зображення короля, що завжди виглядав сильним. Відчуття тяжкості в грудях не полишало його. Він опустив голову, немов шукаючи підтримки батька, й виголосив свої думки в голос, хоча знав, що ніхто не почує: «Тату, я не намагаюсь бути таким, як ти, хоча всі очікують від мене того ж. Іноді мені так важко. А тепер ще й війна. А війна — це напруга, людські долі… — усе це лежить на мені. Я сумніваюсь. Я поважаю твої рішення, твою відвагу, твої дії, але як ти завжди міг залишатися таким впевненим? Як ти справлявся з тими моментами, коли потрібно було вибирати між життям і смертю, між спасінням своїх людей і політикою? Я не знаю, чи здатен я зробити це. Можливо, тобі було не легше, але я ще не готовий до цього…». Він заплющив очі, і кілька хвилин мовчки стояв перед статуєю, ніби чекав відповіді, але, на жаль, лише тиша навколо нагадувала йому про гірку реальність — батька вже не було поряд, і рішення тепер лягали на його юні плечі.