Читати книгу - "Перлина з глибин, Катя Губська"

Розділ 13: Шепіт у темряві

Прохід, відкритий після падіння обеліска, вів униз — вузький тунель, викладений вицвілим, вологим каменем. Стеля низька, повітря густе, мов застигле впродовж століть.

Факели світили тьмяно. Тіні тремтіли по стінах, і кожен крок луною розходився навколо, наче сам камінь слухав. Навіть Джейн, зазвичай невимушена й весела, тепер мовчала, стискаючи арбалет і зосереджено вдивляючись у морок.

— Тут надто тихо, — прошепотіла вона. — Як після бурі. Або… перед нею.

Кайла йшла поруч з Ейріном, час від часу дивлячись на його профіль. У його очах не було страху — лише зосередженість і біль. Смерть Теріса залишила слід у всіх.

— Як думаєш, — промовила вона, — він знав, що ми все ж дійдемо сюди?

— Він зробив свій вибір, — хрипко відповів капітан. — І ми не маємо права зупинитись тепер.

Кам’яні стіни почали відступати, відкриваючи простору залу. Високий купол з тріщинами пропускав м’яке світло крізь отвір у стелі — чи то природне, чи створене магією.

У центрі зали стояв п'єдестал. На ньому — перлина. Блідо-блакитна, прозора, мов крапля світла. Вона тьмяно пульсувала, ніби дихала.

— Це вона? — прошепотіла Джейн.

Кайла наблизилася, її пальці торкнулись гладкої поверхні. У голові — вибух образів:

Її матір — в білому, обличчя закрите каптуром, вигнана зі старої ради Ельмаріону. Її голос: "Це — не дар. Це — печать."

"Ти знайдеш першу, другу… але справжня Перлина ховається в серці глибини, де сонце не сяє…"

Кайла відсахнулась. Її подих прискорився.

— Це не та перлина. Вона — лише вказівка.

— Знову? То що це за місце? — запитав Картан, насторожено озиравшись.

— Храм провідника, — відповіла Кайла. — Її магія вела сюди. Але щоб знайти справжню Перлину, нам треба... далі.

Раптом залу струсонуло. Стіни задрижали. Зі стелі впало каміння.

— Назад! — вигукнув Ейрін. — Храм рушиться!

Гуркіт підземних механізмів, що прокинулись, гнав їх крізь вузький прохід. Ледве встигнувши вискочити з центральної зали, вони опинились у новому проході. На його стіні — висічений символ ока і напис:

“Там, де сонце ховається у водах, серце Перлини чекає останнього ключа”.

Кайла притулилась спиною до холодного каменю, серце калатало.

Ейрін стояв поруч. Її очі зустріли його — у погляді не тільки втрати, а й щось нове, глибше.

— Ти справді підеш зі мною далі? — тихо запитала вона.

— Я вже з тобою, — прошепотів він.

Підлога знову здригнулася і стеля почала тріщати, герої не зволікали — новий прохід, який відчинився внаслідок пастки, став їхнім єдиним шансом на порятунок. Стіни дихали вогкістю, в повітрі стояв густий, гіркуватий запах вицвілої магії, а під ногами лунко відбивалися кроки. Каміння сипалось з-за спини, і кожен рух здавався занадто повільним.

— Швидше! — крикнув Картан, озираючись на тунель, який уже починав заповнюватися темрявою.

Ейрін біг першим, стискаючи руків’я шаблі, ніби її лезо могло захистити їх від руйнування самого храму. Кайла була позаду, тримаючи магічне світло в долонях. Її пальці тремтіли, але вона тримала полум’я рівно — як маяк для інших.

Прохід звужувався, а потім — різко розширився. Промені денного світла, немов стріли, пробилися крізь отвір у скелі. Група вирвалася назовні, дихаючи солоним вітром. Вони опинились на крутому спуску, що вів до берега.

Перед ними розкинулось узбережжя — суворе, дике, з гострими каменями та шматками коралів. Вода м’яко омивала пісок, а небо прорізала смужка сонця, що визирало з-поміж хмар.

Корабель стояв у бухті далеко ліворуч. Але ніхто не рушив до нього. Щось в повітрі затримало їх.

— Ми ще не закінчили, — пробурмотіла Кайла, зупинившись.

Вона витягла перлину, ту, яку знайшли глибоко під храмом. Її блиск був ідеальним, але мертвим. Кайла прислухалась — і не відчула нічого. Ніякого пульсу, ніякого відгуку.

— Щось не так, — прошепотіла вона.

Саме тоді вітер різко змінив напрямок. Пісок попереду завирував, і з мушель та уламків скель почала формуватися постать. Серце Кайли завмерло.

З’явилась примарна жінка — прозора, мов марево. Волосся текло в повітрі, руки були складені на грудях. Її очі... ті самі. Теплі, знайомі.

Кайла впала на коліна.

— Мамо…

Дух не говорив вголос. Але її голос — м’який, наче водограй у підземеллі — лунав у свідомості кожного з них:

"Це ще не кінець. Те, що ви тримаєте — тінь. Перлина, яку шукаєте, захована там, де навіть світло боїться торкатися дна. У храмі, що спить під морем. Де тиша говорить мовою істини".

Вона підняла руку, вказуючи на захід. На горизонті з’явилася нова тінь — острів, напівзанурений у води, майже невидимий без підказки.

"Коли сонце торкнеться хвиль, стежка відкриється. Але пам’ятайте — випробування ще попереду. І не кожна жертва позаду".

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍