Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

7. ДОзвіл на ДОтики

— То що, випускаємо цю? — Роман стояв у дверях Янового “кабінету”, показуючи йому дисплей смартфона. — Два мільйони переглядів!

Ян кивнув.

— Випускаємо. Стефанія ж не проти?

— Чому б мала бути? Ти з нею не говорив, чи що?

— Про цю пісню — ні.

Останніми тижнями вони ні про що майже не говорили. Бачились двічі тільки мигцем. Всі питання вона вирішувала в коротких дзвінках і повідомленнях.

Після того випадку на кухні він, отверезівши від вина і пристрасті, бився головою об першу-ліпшу стіну, яка трапилась дорогою додому. Гадав, що це крапка, фініта ля комедія, кінцівка його сольного шляху, що так і не почався. Проте міркуючи про свою витівку, він шкодував не про музику, яку може втратити, а про жінку, яка зникне з його життя назавжди.

Зміг видихнути тільки наступного дня, отримавши від неї повідомлення. “Подивись в тікток”.

Подивився. Відео Солі розлетілося.

А тепер він сидів у своєму “кабінеті”, слухав міркування Романа щодо запису, поради менеджерки Тані, яку минулого тижня йому знайшла Стефанія, і ще однієї дівчини — Олі, яка тепер працювала його есемемницею.

— А знімемо тебе з гітарою на вулиці? Тільки заспіваєш не “Аляску”, а “Зону відчуження”, окей? — запропонувала Оля.

Ян збирався погодитись. Навіть рота розтулив.

Але двері в його студію широко розчахнулися. На порозі у своєму довгому пальті, зі своїми незворушними очима стояла Стефанія.

— Ні. Жодної гітари, — відповіла замість нього. — Хлопець-гітарист, який співає про кохання, — не його образ. Таких повно. Піаніно, й лише воно.

Оля кивнула, від чого її рудий чубчик підстрибнув туди-сюди.

— Тоді я складу контент-план на наступний тиждень, вигадаю більше перформансів з піаніно. Скоро потепліє, маю задум вуличного виступу, в соцмережах таке завжди залітає…

— Мені вже написали кілька тікток-зірок, пропонують колаби, — пригадала Таня. — Що відповідаємо?

— Жодних колаборацій. Це теж не його образ. Самотній вовк, хлопець-романтик за піаніно… Загадковий, сумний, вразливий… Ось яким буде наш Ян Нуар.

Говорячи, Стефанія не зводила з нього очей. Блукала поглядом по непоголеному підборіддю, розтягнутому светру, скуйовдженому волоссю. Він зазирав їй у вічі, намагався прочитати її думки. І молився, подумки молився, щоб втішила й дала знак, щоб показала, що не тамує образи й не гріє ненависті біля серця.

Те, що вона була тут, — вже везіння. Значить, не відмовилася від свого плану, не збиралася його покидати. Вже сам цей факт п’янив і окриляв! Тільки б ще знати, до якої межі божевілля Стефанія дозволить йому дійти. Йому і собі.

Він одним вухом слухав її розмову з менеджеркою і есемемницею, так, наче й не про нього зовсім говорили. Опам’ятався, коли двері зачинилися за спинами дівчат і Романа. Стефанія залишилася.

— Тобі пощастило, — сказала глухо. — Ти “вистрілив” з першого разу.

— Думаю, це не я. Це пісня на твої слова. Твої слова завжди “вистрілюють”.

— Ну, звісно, у соцмережах усі — фанати поезії, а не симпатичних хлопців.

— То гадаєш, я зацікавив людей, бо симпатичний?

Вона зробила кілька кроків всередину. Зупинилася біля синтезатора і ледь-ледь торкнулася пучками клавіш.

— Ні, звісно. Усе грає роль — музика, харизма, як зараз кажуть, вайб. А мої слова останні в цьому списку. От вийде пісня на стрімінг-платформах, подивимося, чи слухатимуть тебе, не бачачи… Виявилося, щоб зацікавити, тобі всього-на-всього знадобилося сісти за піаніно, заграти і заспівати. Знадобилося побути собою, а не крутим рокером у колі друзяк.

Ян підвівся. Зупинився позаду настільки близько, що її наелектризоване волосся дотягувалося до його светра. Він задивився на цікаве тріпотіння темно-каштанових волосинок, подався вперед, назустріч їм. Але торкнутися Стефанії не дозволив собі. Лише волосся, тільки волосся. 

— Стефаніє, я хотів поговорити.

Вона повернулася різко. Одним нестримним рухом забрала свої волосинки, натомість кольнула очима. Поклала долоню прямо по центру його грудної клітки — чи то відіпхнути хотіла, чи то послухати серце.

— Не треба. У нашому випадку розмови зайві.

— Я гадав, ти відмовишся від мене.

— Я відмовлюся. Тільки не зараз. Зараз не можу здати назад. Моя дочка тепер перша у черзі на твій автограф — для себе і для подруг. Завдяки їй і її соцмережам усі вже знають, що ти — мій проєкт. Тому не зараз. Згодом обов’язково відмовлюся, коли ти зможеш сам, без мене.

— Твій проєкт… — Він опустив голову, подивився на її долоню, що так і лежала на його грудях. Підніс свою руку, але не наважився вкрити нею пальці Стефанії. — А можна бути просто твоїм?

— Можна, — випурхнуло з її вуст єдине слово.

— Що? — Ян підняв голову, зазирнув їй у вічі, не вірячи своїм вухам.

— Я сказала, можна.

Стефанія зім’яла пальцями його светр і потягнула на себе. Його губи врізалися в її губи і вперше не кидались з жагою у поцілунок, а були цілованими.

Цього разу Ян піддався, але лише на лічені секунди, бо потім оговтався і відповів на поцілунок нестримно. Бо стримуватись не міг. Його жага підсилювала її жагу, її важке дихання розчинялося в його диханні.

Вони не говорили. Не обмовилися й словом. Стефанія мала рацію, розмови зайві. Достатньо мови тіл, мови сердець і душ.

Він підняв її під сідниці. Всадовив на свій стіл. Як же йому подобалася ця її звичка носити сукні! Зручно. Достатньо пірнути рукою під поділ, торкнутися… колготок. Біс з ними, колготками, вони легко стягуються — і ось тут. Отак. Тепло й солодко. Нестримно.

Це нагадувало потьмарення свідомості. Доки торкався її, забував, де він, хто він і про що. Не існувало ні звичайного хлопця Яна Оласюка, ні майбутнього зіркового піаніста Яна Нуара. А що коли Стефанія — його маячна ідея? Галюцинація? У ці хвилини, коли його світ зводився тільки до неї, він не пригадав би ні свою адресу, ні вік, ні ім’я. Розгублений, безпорадний, дезорієнтований, здатен був промовити тільки:

— Стефанія.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍