Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

Тільки її ім’я залишилося в цілому всесвіті.

Він тулився чолом до її чола. Його мокре від поту волосся липло до її шкіри. Її наелектризовані волосинки обліпили його светр.

— Я збожеволів, — друге, що зумів сказати.

— Ти збожеволів, — підтвердила вона і відхилилась. Випурхнула з його рук, відійшла, почала поправляти одяг. — Я теж.

— Гадаєш, варто лікуватися?

— Не думаю, що існують ліки.

Стефанія стояла за його спиною. Він не бачив, з яким виразом обличчя говорила, але відчував її стан — щось на межі меланхолії й відчаю. Вона, завжди така впевнена і сильна, тепер теж не знала, як вчинити.

— Зіграй мені, — попросила так, наче в музиці був порятунок.

— Що саме?

— Байдуже. Просто грай.

Він поправив свій одяг і сів за клавіші. Стефанія стала поруч, сперлася спиною на стіну й заплющила очі. Ян грав усе, що написав на її вірші, — готові пісні й ті, над якими тільки почав працювати. Потім грав музику, яка давно жила в його голові, але залишалася мелодією, бо слів для неї ще не знайшов. А насамкінець заграв музику січня.

Коли востаннє вдарив по клавішах, підняв на Стефанію очі. Вона дивилася на нього. Прискіпливо розглядала риси його обличчя. Раптом зітхнула й промовила:

— Не знаю, що в тобі такого.

— Якого?

— Такого, що закриває якусь мою потребу. Ніяк не розберусь, яку мою потребу ти можеш закрити, що мене так тягне до тебе.

— Може, ти потребуєш сексу? — Він сумно всміхнувся одним кутиком губ. — Пристрасті? Чи…

— Мовчи. Не промовляй це слово.

Вона випросталась, зробила крок до нього і занурила пальці в його волосся, пригладила.

— Твій чоловік.

— Що “мій чоловік”?

— Він… нічого не здогадається? Чи ти йому скажеш?

Ян не знав, як поговорити про те, що стояло стіною між ними — її шлюб. Спитати, чи нормально для неї зраджувати чоловіку? Запропонувати, що по-чоловічому поговорить з Володимиром?

Стефанія стенула плечима. Роззирнулась, шукаючи своє пальто.

— Не скажу.

— Ти щаслива у шлюбі?

— Цілком.

— Тоді навіщо тобі я?

— Кажу ж, не можу зрозуміти.

Вона знайшла пальто і, надягаючи його, знову повернулася до Яна. Всміхнулась м’яко, лише на якусь секунду.

— У нас з Володимиром раціональний шлюб. У нас налагоджений побут, ми працюємо як команда у плані батьківства, маємо одне коло спілкування, спільних друзів. У нас однакові політичні погляди і ставлення до життя. Ми разом стали тими, ким є. Йшли і йдемо пліч-о-пліч. Ми партнери.

— Він тобі теж зраджує?

— Не знаю. — Стефанія стенула плечима. Відповіла так спокійно, наче йшлося про речі, які її нітрохи не торкали. — І мені це не цікаво.

Ян опустив голову, подивився на свої стиснуті в кулаки пальці.

— Я думав, що шлюби створюють не так.

— Міцні шлюби — якраз так. Я обрала людину, з якою проживу все життя, і це остаточно. 

Остаточно. Одне слово, щоб вбити в ньому всю надію. Надію, яка ще навіть не встигла зародитися, тому що Ян не знав, як реагувати на божевілля. Він не встиг дати своєму божевіллю назви, не встиг його обдумати, проаналізувати, розкласти по поличках кожну емоцію.

А вона ось так, одним словом, перекреслює всі його майбутні потуги.

— Мені час. Продовжуй працювати над музикою. Я ще зайду до Романа, він може порадити людей, які займуться твоїм піаром в межах випуску синглу. Роботи дуже багато. Таня спланує твій графік на найближчі тижні — домовимося про ротацію на радію, інтерв’ю і все таке. І знімай відео разом з Олею. Багато відео, де ти за клавішами, за роботою.

Ян кивнув, не дивлячись на неї. У душі назріло таке огидне відчуття, наче вона прийшла, використала його, роздала інструкції і забралася йти. Він її проєкт. Хлопець, який невідомо яку її потребу закриває.

Злість змусила його простягнути руку, спіймати її зап’ястя в останню мить, коли Стефанія вже відверталася.

— Що таке? — Підняла брову.

— Добре, я робитиму все. Але ми продовжимо. Ти потрібна мені для моєї музики. Для закриття моїх потреб. Я ще теж не розібрався яких.

Він дивився їй прямо у вічі. Не відвів погляду, потягнув її зап’ястя до своїх губ і поцілував тонку шкіру в тому місці, де відчувався пульс, де серце посилало рівні, розмірені сигнали. 

***

Стефанія вийшла на вулицю. Замружилась від сонця. Його проміння стало яскравішим, натякало: скоро весна. Вона навіть усміхнулася б цьому натяку, якби взагалі могла зважати на те, що відбувається навколо.

Проте її турбувало тільки те, що всередині. Турбував потяг, який взявся нізвідки і який контролювати не могла. Опиралася йому, думала, що позбулася за той час, доки не бачила Яна. Але варто було прийти, варто було зазирнути в його очі незрозумілого кольору з відтінком туги, і все — старання марні.

Вона піде додому. Усміхатиметься доньці. Працюватиме. За вечерею обговорюватиме з Володимиром його справи і її плани. І все буде як завжди. До того моменту, доки знову побачить Яна і знову не встоїть.