Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

не зазнáє поразки. Він може відступити, може завтра померти, але могутні сили, зацікавлені в сріблі та залізі, нікуди не подінуться й одного дня підімнуть під себе Костаґуану разом із рештою світу.

Вони зупинились біля клітки. Папуга, зачувши слово зі свого лексикону, захотів втрутитись у розмову. Папуги дуже подібні до людей.

— Viva Costaguana! — страшенно самовпевнено заверещав він за блискотливими дротинками, і тут же, розпушивши пір’я, напустив на себе бундючного і сонного вигляду.

— І ти віриш у це, Чарлі? — запитала пані Ґулд. — Мені тут бачиться найжахливіший матеріалізм, і до того ж…

— Люба, мене це не обходить, — перервав її чоловік розважливим тоном. — Я зважаю на те, що бачу. Що мені до того, чи його мова — це голос долі чи просто дещиця порожнього базікання? В обох Америках розвелось чимало красномовства того чи іншого штибу. Здається, клімат Нового Світу сприятливий для декламаторського мистецтва. Ти щó, забула, як милий Авельянос може просторікувати тут годинами?..

— О так, але це інше, — запротестувала пані Ґулд, дещо приголомшена. Порівняння було недоречне. Дон Хосе — милий добродій, який дуже добре говорить і з ентузіазмом оцінює значення копальні Сан-Томе. — Як ти можеш зіставляти їх, Чарлзе? — вигукнула вона докірливо. — Він постраждав — а однак не втратив надії.

Пані Ґулд завжди неабияк дивувало, що люди з високою фаховою компетентністю — яку вона не ставила під сумнів — могли показувати себе на диво нетямущими в дуже багатьох очевидних питаннях.

Чарлз Ґулд із вимученим спокоєм, який відразу вúкликав у його дружини стривожене співчуття, запевнив її, що не вдавався до порівнянь. Зрештою, він сам — американець і, мабуть, зміг би відрізнити один різновид красномовства від другого…

— Якщо варто завдавати собі тим клопоту, — додав він похмуро.

Але він дихав повітрям Англії довше, ніж будь-хто з його співвітчизників протягом трьох поколінь, тож щиро перепрошує. Його бідолашний батько також був красномовний. І Чарлз спитав дружину, чи пам’ятає вона уривок з одного батькового листа, де пан Ґулд-старший висловив переконання, що «Бог прогнівався на ці краї, бо інакше Він допустив би, щоб крізь просвіт у страхітливій темряві інтриг, кровопролиття та злочинства, яка нависла над Королевою Континентів, пробився промінь надії».

Пані Ґулд не забула.

— Ти читав це мені, Чарлі, — пролепетала вона. — Вражаючі слова. Як же глибоко твій батько мав відчувати відбиту в них страшну безвідрадність!

— Він терпіти не міг, коли його грабували. Це його лютило, — відказав Чарлз Ґулд. — Але становище він описав доволі неупереджено. Чого тут бракує, так це закону, щирої віри, порядку, безпеки. Будь-хто може про це розводитись, але я покладаюсь на матеріальні інтереси. Варто лише утвердитися матеріальним інтересам — і вони неминуче диктуватимуть свої власні умови. Ось що виправдує наше прагнення збагатитись посеред усього цього беззаконня і безладдя. Це виправдує, бо ж безпека, якої вимагає справа, неминуче гарантуватиметься і всьому пригнобленому народові. Повноцінна законність установиться згодом. Ось тобі й промінь надії.

На мить він міцніше пригорнув до себе її тендітну фігурку.

— І хтозна, чи не стане в цьому сенсі сáме копальня Сан-Томе отим маленьким просвітом у темряві, що його бідолашний батько вже й не сподівався побачити?

Пані Ґулд захоплено поглянула на чоловіка. Він знав, про що каже, — і широко окреслив її власні розпливчасті неегоїстичні амбіції.

— Чарлі, — мовила вона, — ти навдивовижу впертий.

І тут він раптом залишив її в «корредорі» саму, аби прихопити капелюха — м’яке сіре сомбреро, деталь національного вбрання, яка на диво вдало поєднувалася з його англійським костюмом. Коли він повернувся з батіжком для верхової їзди під пахвою, застібаючи ґудзики лайкової рукавички, його лице відбивало рішучість його думок. Дружина чекала його на верхньому майданчику сходів, і перед тим, як поцілувати її на прощання, він завершив розмову:

— Що для нас цілком очевидно, — сказав він, — так це те, що дороги назад немає. Де ще ми зможемо почати життя заново? Ми поставили тут на кін усе, що маємо.

Він нахилився над її піднесеним до нього обличчям дуже ніжно і трохи винувато. Чарлз Ґулд знав, про що каже, бо не мав ілюзій. Ґулдова концесія мала захищати своє життя тієї зброєю, яку лише можна було знайти в цей момент у багні корупції, а воно було таке всеосяжне, що вже майже й не мало значення. Чарлз зібрався нахилитися за своєю зброєю. На мить у нього виникло відчуття, ніби срібна копальня, яка вбила його батька, заманила його далі, ніж він планував зайти, — і, за довільною логікою емоцій, ще відчуття, що життя його матиме цінність лише тоді, коли він досягне успіху. Дороги назад не було.

Розділ VII

Пані Ґулд була надто прониклива й перейнята справами свого чоловіка, щоб не поділяти оте його відчуття. Воно робило життя захопливим, а вона, як істинна жінка, не могла не полюбляти захоплень. Але це почуття трохи її й лякало, а коли дон Хосе Авельянос, погойдуючись в американському кріслі, дозволяв собі зауважувати:

— Навіть якщо ви, мій любий Карлосе, зазнáєте невдачі, навіть якщо вашу працю знищить якийсь непередбачений випадок — не дай Боже! — то це не перекреслить ваших заслуг перед батьківщиною.

Пані Ґулд, сидячи за чайним столиком, промовисто поглядала на свого незворушного чоловіка, який помішував ложечкою чай з таким виглядом, наче не чув ані слова.

Не те щоб дон Хосе щось таке передбачав. Він не міг нахвалитись на такт Карлоса і його відвагу. Твердив, що його тверда, мов камінь, англійська вдача — то його найкращий захист, а обернувшись до пані Гулд, додавав з фамільярністю, яку виправдовував його вік та їхня давня дружба:

— Що до тебе Еміліє, душко, то ти — така щира патріотка, ніби народилася серед нас.

Це була більш-менш правда. Пані Ґулд, об’їхавши разом зі своїм чоловіком усю провінцію в пошуках робочої сили, роздивилася цей край пильніше, ніж могла б це зробити уродженка Костаґуани. У своїй потертій у дорозі амазонці, з обличчям, напудрованим білою пудрою, наче гіпсовий зліпок, а в найспекотніші години дня — ще й у маленькій шовковій захисній масці, їхала вона посеред невеликої кавалькади на доладному швидконогому поні. Двоє mozos de campo[67], які мали просто картинний вигляд у своїх великих капелюхах, з острогами на босих п’ятках, у білих вишитих calzoneras[68], шкіряних куртках та смугастих пончо, скакали попереду з карабінами через плече, розхитуючись у такт бігу коней. Валку замикала tropilla[69] навантажених поклажею мулів під наглядом худенького смаглявого погонича, який сидів верхи на