Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

своїй довговухій худобині мало не при самому хвості, витягнувши ноги вперед і заломивши на потилицю широкі криси свого капелюха, що утворювали навколо його голови своєрідний ореол. Старий офіцер-костаґуанець, відставний старший майор невисокого походження, але удостоєний покровительства перших родин завдяки своїм симпатіям до «бланко», був, за рекомендацією дона Хосе, інтендантом та організатором експедиції. Кінчики його сивих вусів звисали за підборіддя, а добрі очі роззирались довкола, коли він, їдучи зліва від пані Ґулд, показував їй характерні прикмети місцевості, повідомляв назви маленьких pueblos[70] та садиб, haciendas[71] із гладенькими мурами, які увінчували пагорби, піднесені над долиною Сулако, ніби видовжені фортеці. А долина все розгорталась, відкриваючи зору зелені заврунені поля, рівнини, ліси та блискітки річок і озер, — ніби величезний парк, який тягнувся від блакитного серпанку далекої Сьєрри до неосяжного колихливого обрію, де трави змикалися з небом, а великі білі хмарини наче поволі падали в темінь власних тіней.

Орачі орали волами, запряженими у дерев’яні плуги, — дрібні цяточки серед безмежних обширів — і ніби кидали виклик самій нескінченності. Вдалині скакали верхи вакеро, а великі череди худоби паслися, хилячи рогаті голови в один бік і сунучи єдиною хвилястою лавою по всій широчіні potreros[72], куди лише сягало око. У затінку крислатого бавовняного дерева притулилось над дорóгою крите соломою ранчо, мимо плентались валкою навантажені тяжкою поклажею індіанці: скидаючи капелюхи, вони підіймали німотні сумні очі на кавалькаду, яка збивала куряву на порохнявій Каміно-Реаль, прокладеній руками їхніх поневолених предків. І здавалося, що з кожним днем подорожі пані Ґулд дедалі ближче підбиралась до душі цієї землі, що відкривала їй свої безкраї простори без жодного нальоту європейської цивілізації, який уже встиг торкнутися прибережних міст; до великої землі рівнин, гір та народу, стражденного і німотного, застиглого у зворушливій нерухомості терплячого чекання на майбутнє.

Пані Ґулд пізнала краєвиди цієї землі та гостинність, яку з певною сонливою гідністю виявляли в отих великих будинках із довгими глухими мурами та масивними брамами, що виходили на відкриті всім вітрам пасовища. Її садовили на чолі столу, за яким сиділи у патріархальній простоті господарі та їхні годованці. При світлі місяця на подвір’ях під помаранчевими деревами заводили тиху розмову господині дому, вражаючи її милозвучністю своїх голосів та серпанком таємниці, який оповивав їхнє умиротворене життя. А вранці господарі, хвацько сидячи в сідлі, у плетених сомбреро та розшитих костюмах для верхової їзди виїжджали на конях у щедро розцяцькованій сріблом збруї, аби супроводити від’їжджаючих гостей і зрештою доручити їх Богові, статечно розпрощавшись із ними при межових стовпах своїх маєтків. У всіх цих садибах пані Ґулд чула історії про політичне свавілля: друзі, родичі — збанкрутілі, ув’язнені, вбиті в боях безглуздих громадянських воєн, по-варварському страчені згідно з нелюдськими проскрипціями, неначе замість керування державою тут точилася запекла боротьба між зграями скажених чортів, випущених на цю землю з пекла зі своїми шаблями, мундирами та пишномовними фразами. І з усіх вуст пані Ґулд чула про знеможене бажання миру, про страх перед бюрократичним апаратом з його кошмарною пародією на управління, де не існувало ні законів, ні безпеки, ні справедливості.

Вона дуже добре пережила всі два місяці подорожі — адже мала ту силу опору втомі, яка часом вражає в деяких досить-таки тендітних на перший погляд жінках — ніби вони одержимі якимось напрочуд завзятим духом. Дон Пепе — старий майор-костаґуанець — спершу виявляв до витонченої пані велику турботу, а закінчив тим, що дав їй прізвисько «Невтомна сеньйора». Пані Ґулд ставала істинною костаґуанкою. Познайомившись зі справжнім селянством у Південній Європі, вона навчилася цінувати високі чесноти й тутешнього народу. У мовчазній, сумноокій в’ючній скотині бачила людину. Бачила людей і в носильниках на дорозі, навантажених поклажею, і в самотніх постатях, які гарували посеред рівнини у своїх великих солом’яних капелюхах та білих вбраннях, що лопотіли довкола їхніх рук і ніг на вітрі; пам’ятала вона й села, де її вражав то гурток жінок-індіанок біля джерела, то обличчя якоїсь юної індіанської дівчини з меланхолійним і чуттєвим профілем, яка підіймала глиняну посудину з прохолодною водою у дверях темної хижі, дощані сіни якої були захаращені великими брунатними глеками. На важких дерев’яних колесах запряженого волами воза, які по самі осі загрузали в пилюгу, знати було удари сокири, а носильники вугілля спали, простягшись рядком у тіні низенького валькованого муру, на якому лежав звалений їхній вантаж — у кожного свій над головою.

Громіздке мурування мостів та церков, зведених конкістадорами, свідчило про зневагу до людської праці — невільницької праці націй, зниклих з лиця землі. Король і церква вже не мали влади, але глянувши на якісь масивні безформні руїни на вершині пагорба, що височіли над низькими валькованими мурами прилеглого села, дон Пепе переривав розповідь про свої походи й вигукував:

— Бідолашна Костаґуана! Раніше все було для отих падре, для народу — нічого, а тепер усе — для отих великих politicos[73] із Санта-Марти, для негрів та злодіїв.

У містечках Чарлз розмовляв з алькальдами, fiscales[74], значними людьми, а в сільських маєтках — із господарями-кабальєро. Коменданти районів надавали йому ескорт, бо він мав при собі мандат тодішнього політичного лідера Сулако. Скільки коштував йому цей документ у золотих двадцятидоларових монетах, то був секрет, відомий лише йому й одній видатній людині зі Сполучених Штатів (яка зволила власноруч відписати на листа з Сулако), та ще одній видатній людині, з темно-оливковою шкірою та верткими очима, яка мешкала тоді в Сулако у палаці Інтенденсії і пишалася своєю культурою та загалом європейськістю десь так французького зразка, бо прожила кілька років у Європі — мовляв, у вигнанні. Втім, було добре відомо, що якраз перед отим вигнанням цей діяч мав необережність програти в карти всю готівку, яка була тоді на митниці одного маленького порту, де впливовий друг виклопотав для нього посаду молодшого митника. Через цю юнацьку необачність він мусив якийсь час заробляти собі на життя, працюючи офіціантом ресторанчика у Мадриді, що вже казати про інші невигоди, але попри це, він, мабуть, мав великі таланти, раз спромігся зробити таку блискучу політичну кар’єру. Чарлз Ґулд, з незворушним самовладанням викладаючи йому свою справу, звертався до нього «ваша світлосте».

Його провінційна світлість прибрав вигляду втомленої зверхності, суто по-костаґуанському розвалившись у кріслі біля відчиненого вікна. На Пласі сáме гримотів уривки з опер військовий оркестр, і господар кабінету двічі підняв руку, наказуючи Чарлзові мовчати, поки він не дослухає свій улюблений пасаж.

— Чудово! Чарівно! — мимрив він,