Читати книгу - "Холодна ніжність, Уляна Пас"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я не знаю, як краще вчинити – сидіти та не рипатись, чи все-таки спробувати допомогти Алексу. Поки думаю, відбувається дещо жахливе. Євген б’є Алекса пістолетом у скроню, і той падає без свідомості на асфальт.
Я хочу кричати, але не виходить. Вдихнути теж не можу. Руки тремтять, але я відчиняю бардачок і бачу там пістолет. Недовго думаючи, хапаю його і мало не вивалююсь на асфальт з високого автомобіля.
– Відпустіть його! – кричу і направляю пістолет на Євгена. Його люди якраз почали тягнути Алекса до автомобіля, і зараз найголовніше моє завдання – не дати їм забрати його.
– Алісо? – Євген такого явно не очікував. Він уважно мене розглядає, наче не вірить, що це я. – Що ти тут робиш?
– Відпустіть Алекса! – кричу. – Я буду стріляти!
– Кинь пістолет! Ти можеш поранитись! – Євген піднімає руки та повільно наближається до мене.
– Я можу прострелити вам голову, якщо не зупинитесь! – гиркаю. Знімаю пістолет з запобіжника, і Євген зупиняється. Мабуть, розуміє, що я не жартую.
Він як ніхто знає, що стріляти я вмію. Сам мене навчав, коли меншою була. Тоді тато говорив, що я повинна вміти користуватися зброєю. Я ж не розуміла, навіщо мені це, адже стріляти в людей я не буду…
– Алісо, не роби дурниць! Ти можеш поїхати з нами. Сідай в автомобіль! – Євген все ще не полишає надії достукатися до мене.
– Ні! – вирішую трохи змінити методи й прикладаю дуло пістолета до своєї скроні. – Відпустіть Алекса і забирайтеся! Інакше я вистрілю!
Євген розмірковує кілька секунд. Він добре знає, що від мене будь-чого чекати можна. Йому не потрібна моя смерть. Нікому не потрібна.
– Залиште його! – гиркає своїм людям, і Алекса кидають на асфальт, наче якийсь непотріб. – Ти пошкодуєш, Алісо! Батьки сам тебе вб’є за це!
Я стою з пістолетом біля скроні до того моменту, як люди мого батька сідають в автомобілі і їдуть геть. Тільки тоді, коли автівки зникають з виду, опускаю руку і біжу до Алекса.
Падаю поруч з ним на коліна та оглядаю ранку на лобі, з якої сочиться кров. Я розумію, що це не смертельно, але звідси все одно треба вшиватися.
– Алексе! – намагаюсь його розбудити, але не виходить нічого. Схоже, по голові він отримав добряче.
Розумію, що самотужки не дотягну його кремезне тіло до автомобіля. Треба щось інше вигадати. На щастя, поруч гальмує білий Sedan і з нього виходить чоловік років тридцяти. Він швидко наближається і торкається голови Алекса своїми пальцями.
– Що з ним? – питає.
– На нас напали, – кажу розгублено. – Ви можете допомогти мені посадити його в автомобіль? Я сама не впораюсь.
– Звісно! – дуже швидко погоджується. – Ти водити вмієш?
– Так, – киваю.
– Сядеш за кермо. Я буду їхати попереду, – випалює, а до мене тільки зараз доходить, що цей чоловік знає Алекса.
Я не знаю, чи можна йому довіряти, але дуже сподіваюся, що можна.
Разом нам вдається посадити Алекса на переднє пасажирське сидіння і незнайомець пристібає його паском безпеки. Я ж сідаю за кермо і дуже сподіваюся, що не розіб’ю цього залізного звіра.
Права у мене дійсно є, але немає навичок водіння. Виходить, просто зараз і буду вчитися.
Незнайомець їде попереду, на щастя, не дуже швидко, а я плетусь за ним. Час від часу поглядаю на Алекса, який ніяк не прокинеться, і боюсь, що все набагато гірше, ніж може здаватися.
Через хвилин п’ять ми потрапляємо в котеджне містечко з високими воротами та парканами. Саме перед такими та зупиняється білий Sedan рятівника. Ворота їдуть вбік, і він заїжджає на подвір’я, а я – за ним.
Бачу, як ворота зачиняються, і почуваюсь у відносній безпеці.
Чоловік витягує Алекса з машини, і тут йому допомагають ще двоє чоловіків. Схоже, охоронців. Його ведуть до будинку, а я не знаю, як бути далі. Стою і кроку зробити не можу.
Саме в цей момент телефон у сумці починає дзвонити. Це батько… Знаю, чого він хоче, але відповідати не буду. Вимикаю телефон повністю і таки йду до входу.
Для початку треба переконатися, що Алекс в порядку, а вже тоді думати, що далі робити.
У вітальні багато народу. Мені насилу вдається пробратися до Алекса. Він досі непритомний. Лежить на дивані, а поруч з ним сидить мініатюрна русявка і тримає його за руку. Хто вона і чому так побивається зараз? Невже дівчина?
– Йому в лікарню треба! – кажу, і дівчина піднімає на мене погляд. У неї гарні блакитні очі, які зараз блищать від сліз.
– А ти ще хто така? – питає сердито.
– Я…
– Діано, ця дівчина врятувала Алекса! – цідить той самий незнайомець і наближається до мене. Він подає мені свою руку, і я відповідаю на рукостискання. – До речі, я Руслан. Друг та компаньйон Алекса. А це Діана – його сестра.
Отже, таки сестра…
– Мене Аліса звати. Я…
І тут я запинаюсь. І що мені їм сказати? Що я донька того чоловіка, який намагався викрасти Алекса? Не думаю, що вони зрадіють. Я б точно не зраділа.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Холодна ніжність, Уляна Пас», після закриття браузера.