Читати книгу - "Пограємо в любов, Зоя Лістрова"

Глава 14.

За три дні весілля. Усі такі схвильовані і водночас радісні. Мені також доводиться зображати радість. Зателефонував Герман.

- Давай зустрінемося, я тебе вже чотири дні не бачив. Я сумую.

- Сьогодні не можу. Іду підстригатись.

- Що? Навіщо? Не треба. Чи ти мені на зло?

 Забавно як він розхвилювався. Треба й далі подразнити.

- Я хотіла трохи пофарбувати, і перестаралася. Тепер треба обрізати.

- Навіщо ти це зробила? Невже нічого не можна зробити, тільки підстригатись.

- Уви нічого.

- Волосся шкода, вони у тебе такі гарні. Ну гаразд, відростуть.

- Сама в ауті, що стрижка буде майже під їжака.

- Я не уявляю тебе з короткими. Ти хоч фотку скинь. Треба ж таке, саме перед весіллям.

Мені подобається його дражнити, він так емоційно реагує. Я уявила, як у нього в його очах з'являються іскорки гніву. Цікаво, як він буде реагувати, коли дізнається хто я.

 

Сьогодні весілля, але це лише гра. Мені так захотілося, щоби це була не гра, а все було насправді. І щоб у мене не було образи на Германа. Я раптом зрозуміла, що це я підігрівала образу, а коли його бачу, вона розпалюється. Що з цього вийде? А раптом цим вогнем вона поглине мене. Чим усе скінчиться? Куди поділося те юнацьке почуття безмежного кохання, до чорнявого красеня. Він убив моє кохання. А може ні! Може, я його й зараз люблю, а прикриваюсь образою. Я не знаю, що собі відповісти. І зупинити все вже не можна. Дуже далеко зайшло, і мені вже не зірватися з цього гачка. Можливо ця гра того варта, адже це заради радості та спокою однієї людини. Добре, що зайшла мама і перервала мої роздуми. Після них у мене загалом зіпсувався настрій.

- Ліза, настав час збиратися. Прийшла дівчинка, робити тобі зачіску. Чому очі на мокрому місці?

- Тобі здалося.

- Напевно я здогадуюсь. Ти згадуєш той випадок. Лізонько, ти згадай як ти його любила, і поверни те почуття. А про все інше треба забути. Іноді треба забувати те, що тебе мучить, інакше можна збожеволіти. Повір, я знаю, що кажу.

- Мамо, ти теж щось забула, але воно в тебе глибоко лишилося?

- Доню, давай про це зараз не згадувати. Це не той день, для таких спогадів. Я думаю, що Германе, тебе дуже любить. Я бачу, як він на тебе дивиться, і як терпить твою холодність до нього. Постарайся розпочати нове життя, без минулого.

- Іноді я хочу забути, а іноді хочу дочекатися слушного моменту, і зізнатись, хто я.

- Лізо, це не правильно. Розберись в собі, якщо ти його кохаєш, не лишай наперед всього себе кохання.

- Я подумаю мамуся.

- Подумай доцю. Я бажаю тобі щастя.

 

- Лізо, мені так цікаво подивитися на твого чоловіка. Чому в тебе нема його фотки? Це якось дивно.

- Він поки що наречений. І він у моєму серці.

- З ним щось не так?

- Не вигадуй.

- Зізнайся, ти вагітна? Чому так швидко весілля?

- А чого тягнути, якщо кохаємо одне одного.

- І то правда. Але ти мене вбила, коли сказала, що виходиш заміж. Ліза, ти стала така потайлива. Поки була в Англії, ми постійно розмовляли, а потім ти залізла в черепашку.

- Краще скажи, як тобі сукня.

- Шікардос .

Я дивилася на себе в дзеркало і милувалася. Саме так, я хотіла б виглядати на справжньому весіллі. Локони були підняті над висками, одягнена діадема, від якої звисала ніжна, легка фата до підлоги. Сукня теж була повітряна, тканина йшла хвилями, глибокий виріз, був прикритий локонами.

Ми поїхали до загсу, де чекав нас Герман. Запізнювалися ми на п'ять хвилин. Ймовірно, він хвилюється, це те, що я хотіла. Інші гості чекали нас у банкетному залі.

Коли ми під'їхали, він відчинив двері, Міла розправляла мені сукню і на вушко сказала.

 - Він красень. Ось відхопила.

- Ти дуже гарна. Закохайся в мене, будь ласка, і в нас буде все по-справжньому.

- Герман, слини підітрі. І не пялься на мене так. Я не твоя, і не буду твоєю.

- Ти сьогодні особливо гарна, особливо зла.

- Так, чого шепочемо. Я вже познайомився зі свідком. Познайоми мене з нареченою, яку від усіх так старанно ховав.  

- Лізо, це мій друг Юрко.

- Я розумію, чому ти її ховав, і сам зник, - він цмокнув мене в щоку. -Але нам час, запізнюємося.

Ось і розписалися. Тепер я дружина, щоправда, фіктивна. І це дуже жорстоко звучить, але це, поки не стане Павла Олексійовича. Мені здавалося, що він найбільше тішився з усіх. Як мені хотілося, щоб ця весільна церемонія швидше закінчилася, а вона на зло тягнулась.

- Дружина моя, я одружився, я повірити в це не можу.

- І не вір, адже це все гра. До речі, якщо ти так цілуватимешся, на тебе чекає покарання.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍