Читати книгу - "Темні стежки , Юлій Череп"

Глава 5

Коли вночі всі розійшлися по кімнатах, Андрій зрадів тому, що не доведеться знову спати всім в одному ліжку. Це би могло сильно ускладнити втілення його плана. Він тихенько лежав обдумуючи остаточні деталі. Більше за все боявся заснути по справжньому. Андрій ще дорогою до готеля остаточно вирішив для себе — треба звідси тікати. Внутрішні голоси в голові беззупинно нашіптували йому це.

Почекавши годину, аби гарантовано ні з ким не зіткнутися в коридорі, або не розбудити скрипом старих сходів, Андрій вислизнув з готелю у гнітючу тишу нічного містечка. 

“Чого було не пригнати машину одразу” — думав він роздратовано, продираючись крізь густу пітьму. Лише іноді, повний місяць визирав проміж щільні хмари й змовницьки підморгував Андрію жовтими відблисками світла. 

Проходячи повз фонтан на центральній площі Андрію почувся тихій шепіт, та слів було не розібрати. Він прискорився, але шепіт лиш почав переростати в сміх, а згодом в басовитий регіт.

Андрій, не в змозі опанувати панічний приступ, побіг. За кілька метрів перечепився через вищерблений камінь бруківки і впав, сильно забивши коліно. Біль прошив з такою силою, що мимоволі вирвався крик. Але навіть якби в той час хтось був поруч, то все одно не почув би його за реготом фонтану, який починав здаватися розкатами грому. 

Андрій зібрав залишки рішучості і через біль та страх пошкандибав в бік машини. “Це ж просто грім”, — намагався він себе заспокоювати.

Нарешті в полі зору забілів сілует Сергійового позашляховика, який стояв неподалік від замку. Це додало трохи сил і Андрій, зціпивши зуби, пришвидшив крок.  Метрів за десять до машини він натис на пульті кнопку відмикання і темряву осяяло кілька коротких жовтих спалахів. 

Як тільки Андрій сів за кермо і зачинив за собою двері, в очах потемніло. У вухах запищало і простір навколо почав обертатися утворюючи темну воронку, яка за мить спалахнула немов сотні блискавок. Розум заповнила темрява, яка згодом змінилась порожнечею.

В безсвідомому стані він клацнув замком щоб двері не заблокувалися автоматично. Вийшов з машини, й жбурнувши коючі на сидіння, захлопнув двері. Кілька секунд постояв немов перезавантажуючись і впервнено покрокував у бік замку. Зайшов всередину, швидко знайшов потаємні двері і відчинив вхід вже відомим способом. Він прямував темним, що хоч коли око, коридором в бік ритуальної зали навіть не вмикаючі ліхтарик. 

Діставшись зали, Андрій всівся в кут навпроти вівтаря у позі йога який медитує і завмер. Відлік часу та будь які свідомі відчуття покинули його. Тому коли, здригнувшись від холоду, він відкрив очі і побачив у тьмяному палахкотінні факелів біля себе дванадцять темних постатей — закляк від переляку. 

— Ти знаєш, чому ти тут? — пролунав з темряви балахону однієї з постатей голос схожий на озвучку навігатора.

— Ні, — тремтячим голосом відповів Андрій.

— Це дуже добре. Тоді я дещо тобі поясню перед смертю.

Андрій спробував підхопитися на ноги, але вони були змотані широким скотчем. “Якось скотч не вписується в загальну картину” — промайнула несподівана думка в його голові.

— Що вам від мене треба?

— Від тебе вже нічого. Ти взагалі нікому не цікавий у цьому світі, тому й помреш. Якщо звичайно…

— Якщо що? Якщо що? — мов потопельник за травинку осоки вхопився Андрій в невідоме, але багатообіцяюче “якщо”.

— Якщо Марина за власною волею й цілком свідомо з’явиться тут до заходу сонця і ляже на вівтар, аби бути принесеною в жертву темряві, тоді ти вільний. 

Андрій приголомшено мовчав. В його голові закрутився цілий вихор думок, які перебивали одна одну. Він навіть замотав головою, аби впорядкувати цей хаос, та все марно.

Усвідомлення того, що він має шанс на порятунок, але цей шанс цілком залежить від його подруги — змушував труситися від страху, безсилля та примарної і ганебної надії. Він раз за разом намагався підбадьорити себе тим, що Марина прийде, але завжди зневіра розбивала вщент такі припущення. Андрій усвідомлював, що на її місці сам би так навряд вчинив. Довгих сім годин він вимотував себе здогадками, надіями та розпачем. Людиноподібні істоти весь цей час не звертали на нього ніякої уваги, немов і не було біля них переляканого Андрія, який постійно намагався про щось спитати чи на щось пожалітися. 

Коли його мозок вже майже не відрізняв де реальність а де марення, які останні кілька годин почали йому надокучати, в далечині коридора почулися кроки і зажеврів вогник.

Через нестерпно довгі п’ять хвилин до зали увійшла Марина. Виглядала вона похмуро але рішуче. Істоти синхронно повернулися до неї і залою пройшовся незрозумілий звук, схожий на перешіптування каміння.   

Андрій підняв на неї очі і ледь не розплився у посмішці, але зустрівшись очима схаменувся та затамував подих.

— Чи за власною волею ти прийшла? — пролунало в залі.

— Так, — відповіла Марина

— Ти знаєш, що він дуже чекав на тебе?

— Так.

Андрій сховав очі.

— Тоді почнемо! Прошу, — істота, яка вела розмову вказала Марині а кам’яний вівтар.

Дівчина слухняно підійшла і спробувала залізти на доволі високий кам’яний стіл. Тоді темна постать повернулася в бік Андрія.

— Ти! 

Той ледь не знепритомнів.

— Допоможи їй!

Цього разу змотані скотчем ноги не завадили переміщенню. Як тільки Андрій сіпнувся, аби підвестися, тієї ж миті прозора але доволі міцна стрічка розлетілася мільйоном піксельних крихт. Але Андрій навіть не помітив цього. Так само не дивлячись подрузі в очі він покірно підставив спину аби та мала змогу комфортніше дістатися до свого трагічного фіналу життя.

— Місце! — вигукнув голос-кіборг і Андрій немов собака на четвереньках як і стояв побіг у свій кут.

Як тільки Марина лягла на вівтар, істоти утворили напівколо і почали не то шепотіти не то вібрувати. 

— Кулон, — промовила істота до Марини, тримаючи у руці клинок як на малюнку у книзі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍