Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"

Хороші та погані новини

  Останні кілька днів промайнули для мене непомітно. Напевно все тому, що моє самопочуття залишало бажати кращого. І саме з цієї причини я досі була в лікарні. Хоча й бажала всім серцем якнайшвидше полишити її та повернутися до нормального життя.
   Ніколи б не подумала, що нервова напруга, котра не полишала мене ні на мить весь останній час, може призвести до таких трагічних наслідків. Так-так, я потрапила до лікарні, бо слова Поліни стали останньою краплею для моєї змученої душі.
   Цікаво, як відреагували мої друзі на те, що я втратила свідомість? Чи вважають вони мене тепер заслабкою для цього жахливого світу? В голові крутилася купа питань на які я не мала відповідей. Проте дуже бажала в усьому розібратися.
   Найбільше, звісно, мені хотілося поговорити з Денисом. Я не бачила його відколи потрапила в це царство пілюль та гірких ліків.
   Єдиними відвідувачами були меценат Кирило Віталійович та його дружина. Однак їх візит тривав всього десять хвилин, оскільки мій емоційний стан був тяжким. Лікар суворо попередив, що через панічну атаку, котра призвела до погіршення фізичного стану, слід обмежити на деякий час спілкування з близькими та друзями. Адже будь-який контакт може спровокувати новий нервовий зрив.
   Однак сьогодні я почувалася значно краще. Тому всередині мене жевріла надія на таку бажану виписку з лікарні.
   Окинувши поглядом палату, мої очі зупинилися на великому букеті. У високій глиняній вазі стояли неймовірної краси квіти. Яскраво рожеві троянди та гортензії були дбайливо загорнуті в золотавий папір із закрученою ніжно-блакитною стрічкою.
   Я миттю зіскочила з ліжка. Всього декілька широких кроків і мого носа торкнувся приємний аромат квітів. Я нахилилася ближче й закотила очі від задоволення. Запах був яскравим і водночас ніжним. Він нагадав мені ранкову свіжість, що межувала з вечірньою задухою. Щось досить не однозначне було в цьому ароматі.
   Краєм ока я помітила листівку із зображеним на ній кошеням. І, звісно, воно мало руде хутро. Лише одна людина могла залишити мені таке послання.
   Від думки про Дена, мій пульс пустився у нестримний танок. Тремтячими пальцями я потягнулася за листівкою. Одним різким рухом відкрила її й голосно втягнула повітря.
   "Ти потрібна мені... Твій Д." Повідомлялося у посланні. Всього п'ять слів, але як же приємно та радісно стало на душі! Неначе в мене за спиною виросли крили і я ось-ось полечу понад хмарами.
   Отже, він не відвернувся від мене... Не повірив нахабній брехні. Яка ж це чудова новина!
   Окрилена, я навіть не помітила як двері в палату відчинилися. До мене долинув глибокий, проте досить приємний чоловічий голос. Здається, я неодноразово чула його, але майже ніколи не звертала уваги.
   — Маргарито, доброго ранку. Як почуваєтеся? — Високий чоловік середніх років з чорними вусами швидко наближався до мене. Його очі кольору чорного шоколаду зацікавлено зблиснули, коли він помітив посмішку на моїх вустах.
   — Доброго ранку, Василь Степанович. — Привіталася я до свого лікаря. Пам'ять не підвела мене цього разу й ім'я досить швидко виринуло з глибин свідомості.
   — Бачу, вам вже набагато краще. — Він злегка посміхнувся у вуса. — Ваші останні аналізи показали, що криза минула й найгірше вже позаду. Однак... — Повчально виставив перед собою вказівного пальця. — Розслаблятися ще занадто рано. Нам потрібно закріпити цей результат, тому ви ще деякий час проведете в лікарні.
   Я дещо знервовано крутнулася на місці. Лікар відразу помітив це, але нічого не сказав, тільки запитально підвів брову.
   — Василь Степанович, не знаю чи доречним буде моє питання... — Чоловік кивнув, щоб я продовжувала. — Тут така справа. — Я вирішила піти здалеку. — Мій стан покращився і ви це теж бачите. То, можливо, я б могла поговорити з Кирилом Віталійовичем? Він... — Спробувала підібрати слова, щоб все правильно пояснити. — Тобто згідно з благодійною ініціативою, яку він запровадив, я проживаю в будинку з його сім'єю і...
   Лікар помітив, що мені важко дається пояснення, тож зупинив мене поглядом. Як виявилося він все чудово розумів. Ба більше, неодноразово спілкувався з меценатом, оскільки той попросив тримати його в курсі будь-яких змін чи пак погіршення або покращення мого стану.
   — Маргарито, вам не слід хвилюватися. Я знаю про ініціативу "Подаруй щасливе життя" й повністю підтримую Кирила Віталійовича. Сподіваюся, кількість охочих взяти участь у ній збільшиться й незабаром ми дізнаємося про нових щасливчиків. Однак, повернімося до нашого питання. — Чоловік замислено насупив брови. — Мені здається, що вам ще зарано приймати відвідувачів. Проте ви можете поговорити з близькими та друзями по телефону. Гадаю, це не зашкодить.
   Я мало не підстрибнула на місці. Та помітивши пильний погляд темних очей, трохи заспокоїлася й запитала. — Ви повернете мені телефон?
   — Для цього я тут. — Лікар поклав руку до кишені свого білосніжного халата й дістав звідти мій телефон. — Мав упевнитися, що вам дійсно краще, оскільки ризик в нашому випадку не має виправдання. — Пояснив він не зводячи з мене погляду. Здавалося він все ще вагається й бажає впевнитися на сто відсотків, що не робить помилку віддаючи мені телефон. Та, схоже, чоловік прийняв рішення на мою користь. — Тримайте.
   Я обережно взяла до рук таку потрібну мені зараз річ. — Дякую. — Прощебетала радісно у відповідь.
   — Гаразд, Маргарито, я вже піду. Справи не чекають, тож якщо у вас немає скарг на самопочуття... — Він замовк, даючи можливість мені відповісти самостійно. Я швидко закивала, погоджуючись з його словами. — От і чудово. — Підсумував Василь Степанович. — Поки не забув. Сьогодні до вас завітає  Марія Климівна, але це після першої години, тож поки у вас є вільний час. Гарного дня. — Лікар попрощався та залишив мене наодинці.
   Так, потрібно перевірити скільки вільного часу маю до візиту невролога. Я розблокувала телефон і здивувалася від великої кількості пропущених викликів. Зі мною намагалися зв'язатися Олена, Мілана, Денис та ще якийсь невідомий номер.
   До речі, Ден неначе відчув, що я нарешті можу відповісти на дзвінок. Телефон голосно завібрував, а на екрані висвятилося ім'я молодшого Гончарука.
   — Привіт... — Вкрадливо промовила я, піднявши слухавку.
   — Ну нарешті! — Полегшено вигукнув Ден. — Як ти? Тобі краще? Можливо, щось потрібно?...
   Якби я не зупинила хлопця, то невідомо скільки питань він би ще встиг поставити за такий короткий проміжок часу. — Все добре. До речі, я отримала твоє послання і хочу сказати, що це занадто мило. Дякую. — Мені хотілося сказати набагато більше, але щось стримувало, не даючи поділитися усім спектром почуттів.
   — Кошеня, я... Ти маєш знати, що слова Поліни...
   — Тшш... Не говори про неї, тільки не зараз. — Від згадки про підлу дівчину в горлі з'явився клубок. — Мені неприємно...
   — Пробач, я дурень. Просто хотів тобі сказати, що ти найсвітліша людина, яку я коли-небудь зустрічав, тож ніколи не повірю ні в які наклепи. — На одному диханні промовив хлопець.
   — Рада це чути. Чесно кажучи, я боялася, що ти не захочеш зі мною навіть говорити після того бруду... — На останньому слові голос затремтів, та я швидко опанувала себе. — Давай не будемо більше про це? Розкажи краще як ти, як Мілана, Бодя.
   — З нами все добре. Бодя постійно з малою, у них там кохання-зітхання, а я... Я до біса скучив за тобою! Хочу нарешті обійняти тебе й більше ніколи не відпускати. — Проте це був би не Ден, якби не пожартував. — Без тебе я перетворююся в закінченого романтика. Такими темпами скоро завию на місяць від туги.
   — А це погано?
   — Якщо тебе все влаштовує, то ні... — Юнак на деякий час притих. За мить пролунав його серйозний голос. — Обіцяю, кошеня, я докладу всіх зусиль, щоб ти була щасливою. Можливо, я пришвидшую події, але я не хочу приховувати наші стосунки. Що скажеш? — Мені здалося чи він дійсно запитував з надією?
   — Ден, це справді якось швидко... Ти впевнений?
   — Коли ти втратила свідомість на моїх руках, я ладен був знищити світ заради тебе. Гнів застилав мої очі... Якби не Бодя, не знаю навіть чи зміг би стриматися...
   — Хвилювання — це нормально. — Ніжно відказала я. — В тобі закипали емоції...
   — Ні. — Денис перервав мене на півслові. — Я не знав що з тобою і дуже боявся втратити. Цей страх був сильнішим за все. І саме в той момент я зрозумів, що ти — це все що мені потрібно. Без тебе життя абсолютно нічого не варте.
   Мій пульс відбивав барабанний дріб, а душа літала вище небес. Ще ніхто не говорив мені таких прекрасних слів і не підносив так високо над землею. Сподіваюся, що я не впаду з цієї висоти, адже біль буде нестерпним.
   — Ти теж потрібен мені. — Прошепотіла я, відкриваючи йому свою душу. — Тільки, будь ласка, не роби мені боляче. Якщо я набридну тобі, то скажи правду, не приховуй.
   — Не говори таких слів.
   — Прошу, пообіцяй. — Я стояла на своєму.
   — Якщо для тебе це важливо, то я обіцяю, що завжди буду чесним з тобою.
   — Дякую. Для мене це багато означає...
   Раптом телефон неприємно запищав мені у вухо сповіщаючи про вхідний дзвінок. Я поглянула на дисплей, але номер не впізнала.
   — Дене, мені хтось телефонує. Можливо, щось важливе, бо вже декілька разів набирали.
   — Гаразд, не буду відволікати. Поговоримо пізніше, добре?
   — Так, звісно.
   Щойно хлопець поклав слухавку, телефон почав шалено вібрувати. З таким беззвучним режимом мелодію на дзвінок можна не ставити, адже це дзижчання й мертвого доконає.
   — Алло. — Бадьоро відповіла я.
   На іншому кінці слухавки щось клацнуло. А за мить пролунав голос який я бажала викинути з пам'яті близько семи років. — Привіт, доню...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍