Читати книгу - " «шлюбу не буде. Серце не в курсі.», Feniks oleksij"

Макс зробив крок уперед. Його рука знайшла її долоню. Він стояв перед нею, трохи нерішуче, але з відкритим серцем.

— То… — сказав він із тремтливою усмішкою, — дозволь мені завершити цю церемонію, Лайро. Не як принц. Не як герой. Просто — як той, хто тебе любить.

— Так, — прошепотіла вона. — Так, так, так!

Сміх, сльози, радість — усе сплелося в ту мить. Зала, що ще кілька хвилин тому була залом тиску й жертв, тепер перетворилась на місце, де народжувався новий шлях. Із любові. Із вибору. Із надії.

Світло впало на них, мов благословення самих небес.

Висока мармурова зала вже не виглядала холодною. Вогняні факели палали по периметру, але полум’я цього разу було м’яким, золотавим — живим. Натовп стояв мовчки, затамувавши подих, коли старійшина вийшов уперед із сувоєм у руках.

— Сьогодні, перед обличчям великої ради, перед свідками з усіх королівств Аскелії, ми об’єднуємо два серця — не з примусу, а з любові. Принцесу Вогню, Лайру Емельян, та Макса Арделя, сина простого коваля, але воїна великого духу.

Оплески, що зірвалися після цих слів, були наче буря. Люди підвелися зі своїх місць — вітали, кричали, кидали в повітря пелюстки квітів. Навіть радники, хоч і з обережністю, долучилися до овацій. Світ — змінювався прямо зараз.

Лайра й Макс стояли обличчям одне до одного. На ній — плаття, яке колись він подарував їй, коли ще боявся зізнатися у своїх почуттях. Тепер воно стало символом — не покори, а сили. На ньому вишиті язики вогню, що тягнулися вгору, як символ її вільної природи.

Макс, хоч і в простому одязі, тримався гордо, з легкою усмішкою на вустах — тією, що завжди розтоплювала її серце.

— Я не вмію говорити урочисто, — сказав він, стиха, коли всі втихли. — Але я клянусь, що завжди буду тримати тебе за руку. Навіть коли вогонь у твоїй душі горітиме так сильно, що всі інші відвернуться. Я залишуся.

Її очі блищали, як дві зорі.

— А я клянусь, — прошепотіла Лайра, — що більше ніколи не зраджу себе. І ніколи не зраджу тебе.

Старійшина простягнув їм руки. Макс і Лайра з’єднали свої пальці. І в ту мить з-під їхніх долонь вирвалося полум’я — чисте, м’яке, живе, яке не обпікало, а гріло. Це була її сила — і її вибір.

— ОГОЛОШУЮ ВАС ЄДИНИМИ! — виголосив старійшина. — Чоловіком і дружиною!

Оплески знову вибухнули. Лін підскочив до них першим, обіймаючи і Макса, і Лайру одразу.

— Нарешті! Бо якби ви не зізналися одне одному, я сам би всіх у цій залі змусив! — вигукнув він, сміючись крізь сльози.

Потім підійшла мати. Вперше вона не стримувала себе. Її очі блищали, губи тремтіли. Вона обійняла Лайру так міцно, як ніколи раніше.

— Пробач… — прошепотіла вона. — Я… пишаюся тобою.

— Я тебе люблю, мамо, — відповіла Лайра, тремтячим голосом. — Завжди любила.

Святкування розгорнулось, мов великий, теплий вогонь. Скрізь — музика, сміх, квіти. Люди пили за нову пару, за нову надію, за нову епоху. За мир, у якому більше не потрібно було жертвувати серцем.

Макс підняв Лайру на руки посеред танцю, сміявся, коли вона кричала від несподіванки, а потім просто пригорнув її.

— І що тепер, принцесо Вогню? — прошепотів він.

— Тепер, — відповіла вона, притулившись до нього, — ми самі творимо історію.