Читати книгу - "Мій ніжний звір, Rada Lia"

Розділ 14

— О Боже, що я наробила, — бідкалася Орися, лежачи у себе в кімнаті на ліжку. — Як це взагалі могло статися й чого я нічого не пам'ятаю? Якщо це не був його бридкий план зі зваблення, то тепер він думатиме, що я намагаюся завести з ним стосунки, щоб не розлучатися, бо він багатий — щоки й вуха дівчини спалахнули.

До кімнати постукали. Двері повільно прочинилися й показалася голова Ярослава:

— Битися не будеш? — запитав він, збентежено посміхаючись. 

“Схоже, йому так само незручно, як і мені”, — подумала Орися й похитала головою.

— Можна з тобою поговорити?.. Як дорослі люди.

Вона кивнула. Ярослав, ніяковіючи, зайшов і сів біля неї на ліжко. Дівчина відразу випрямилася й підібгала ноги під себе.

— Я не хотів тебе скривдити, — промовив чоловік. Його погляд був щирим. Орися вірила, що він не бреше. — Я справді не пам'ятаю, що вчора сталося й чому ми з тобою опинилися у ліжку…голі, — Орисині щоки почервоніли, наче томати. Їй було важко дивитися йому в очі. — Але розумієш, я сподіваюся, що ти розумієш, серйозні стосунки зараз не для мене. 

Дівчина спохмурніла: “Бляха, він що зараз, типу зливається? Як роблять після зустрічі на одну ніч? Відшиває мене?”

— Я багато років намагався довести батькові, що я чогось вартий, — тим часом продовжував Ярослав. — Однак це завжди було марною справою. Тепер я маю намір довести до кінця почате. В мене кілька років піде на те, щоб розкрутити бізнес. І ще кілька, щоб обійти батька з Павлом. На жаль, зараз я не маю часу на стосунки, — він опустив очі. — Лише на ті, що без зобов'язань. Але ж ти на таке не погодишся.

Орися спалахнула й скочила з ліжка:

— Забирайся геть з моєї кімнати! 

— Орися, — він простягнув до неї руку в благальному жесті, чим ще більше розізлив дівчину. 

— Ти що, думаєш, я одна з тих твоїх дівуль, яких ти сюди приводив? Нічого мені від тебе не потрібно. Теж мені Ален Делон знайшовся! Я б з тобою серйозні стосунки й не будувала.

— Справді? Чого це? — поцікавився Ярослав.

— Бо ти на роль чоловіка не підходиш. Лише для стосунків без зобов'язань, — Орися задерла носа й відвернулася.

Ярослав нічого не відповів, спохмурнів й мовчки вийшов з кімнати. Орися ж впала на ліжко, зарилася лицем в нову подушку, бо ту, якою Ярослав вчора прикривався, вона викинула, й заплакала. “Ну чого, — думала дівчина. — Чого в мене не може бути просто нормальних стосунків з нормальним чоловіком, якому я подобаюся? Чого мені трапляються такі як Павло та Ярослав?” При згадці про колишнього всередині щось болісно стиснулося. І це здивувало її. “Чого тоді мене так зачепили слова Ярослава, якщо я досі закохана у Павла?”

Незрозумілими її стосунки з Ярославом залишилися не лише для Орисі. Соломія Дмитрівна також намагалася розгадати цю загадку. 

Наступного ранку на сніданок спустилися всі. Бабуся насмажила млинці, перемазала їх маслом, щоб не злипалися й поставила посередині столу. До них подала мисочку зі сметаною та окремо з полуничним варенням. Й вони втрьох сіли снідати. Однак атмосфера була напруженою.

— Ох, це, мабуть, дуже смачно, — сказав Ярослав, дивлячись на млинці, та дотягнутися до них не міг. Він зиркнув на Орисю. Однак вона вдала, що цього не бачить й втупилася в телефон.

— Тримай, синку, — промовила бабуся й сама подала йому тарілку.

Подібна ситуація повторилася, коли Орися захотіла дістати мисочку з полуничним варенням — її улюбленим. Ярослав вдав, що перевіряє пошту на телефоні. Соломія Дмитрівна і тут врятувала ситуацію, подавши варення онучці. Її брови майже повністю зійшлися на переніссі. Стара переводила тривожний погляд з Ярослава на Орисю.

— Я на роботу, — кинув чоловік і встав з-за столу, — дякую, Соломіє Дмитрівно. Це було так смачно, що я ледь пальці собі не повідкушував. Тебе підвезти? — цього разу його слова стосувалися Орисі.

— Ні, дякую, — промовила вона, навіть не глянувши в його бік. — Сама дійду.

Дівчина підвелася, поцілувала бабусю й щезла за дверима. Через кілька хвилин дім покинув і Ярослав.

— Ох, діти-діти, — прошепотіла Соломія Дмитрівна, хитаючи головою. — Треба помізкувати. Такий хороший хлопець. Нам підходить, — вона знов похитала головою. — От дурепа мала. 

Бабуся встала з-за столу, помила посуд й, повільно піднімаючись сходами, пішла нагору. В неї знову стиснуло груди, спазмувало легені, почало колоти серце. Вже кілька днів симптоми посилювалися. Однак Соломія Дмитрівна нікому про це не розповідала. 

 

Цілий тиждень Орися і Ярослав поводилися однаково. Вони приходили на кожен сніданок та вечерю, однак ігнорували й не розмовляли одне з одним. 

— Бабусю, подай, будь ласка, масло, — просила дівчина Соломію Дмитрівну

— Соломіє Дмитрівно, подайте, будь ласка, хліб, — звертався до старої Ярослав.

Почервоніла й похмура Соломія Дмитрівна сиділа між ними, готова вибухнути кожної секунди.

— Я вам тут хто взагалі? — нарешті не витримала бабуся й тяжко піднялася.

— Ба, ти куди? — занепокоєно підняла на неї очі Орися.

— Якомога далі від вас, — пробурчала жінка й, спираючись на тростину, попрямувала до своєї кімнати.

— Це все через тебе, — зауважив Ярослав, й перехилившись через стіл, дістав масло.

— Через мене? — здивувалася дівчина. — Чого це? Це ти поводишся як мудак!

Ярослав примружив очі, готовий щось їй відповісти, та у двері подзвонили. Таке було настільки не частим явищем в цьому домі, що Орися підскочила на місці.

— Це за мною, — криво посміхнувся Ярослав, схопив телефона зі столу й пішов відчиняти.

Орисю взагалі не цікавило, де і з ким може бути Ярослав. Але вона все одно відхилилася вбік, щоб подивитися на гостя. На порозі стояла молода брюнетка, приблизно віку Орисі. Вона була одягнена у хутряну шубу та високі чоботи на підборах. Її блискуче густе волосся сягало майже до поясу.

“Це, здається, одна з тих, про кого розказувала Світлана, — подумала Орися. — От покидьок”. Вона встала з-за столу й почала голосно складати посуд у раковину. “А мені, виходить, за контрактом не можна ні з ким зустрічатися — знов промайнула думка. — Ну нічого, ми ще побачимо, хто кого”. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍