Читати книгу - "Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер"

Адам випив каву і скривився. Занадто гірко, занадто кисло, занадто…Бляха, треба до вбиральні. Бігом!

Адам зірвався з місця і побіг до туалету. Перша кабінка – зайнято, друга кабінка – знову зайнято. Третя кабінка – шалена парочка майже без одягу жене його матюками і, як він сподівався, чистими ганчірками. Гаразд, остання спроба – кабінка вільна.

–Хвала яйцям!–пробелькотів він.

 Очистивши шлунок, Адам намагався вирівняти дихання. Він набрав води в руки і вмився, тоді випив трохи і глянув у дзеркало. Хитало його менше, однак повністю тверезим він не став.

–Може щось з’їси?– спитала Кортні, коли він повернувся.

Адам похитав головою.

–Мене нудить.

–Покури.– протягуючи недопалок, що смердів травою, запропонував Маркус.–Тебе не знудить знову.

–Обіцяєш?

–Я і всі онкохворі гарантуємо.

–Ти така сволота, знаєш?– обурилась Кортні.

–Несу це звання із гордістю, мала.– підморгнув їй Маркус.

–Ну, справді, думай часом, перш, ніж варнякати.– гиготів Брендон.

Адам затягнувся, знайомий запах і міцність обпекли йому горло. Очі засльозились майже одразу. Видихнувши, він кашлянув:

–Не називай її малою, вкурив?

Маркус і Кортні реготнули. Значного полегшення Адам не відчув. Навпаки, до знайомого похмілля додалась параноя. Здавалось, що все довкола якесь підозріле, хтось йде до нього крізь натовп. Хтось хоче його зжерти. Тримає за обличчя, не відпускаючи, біжить за ним, спостерігає, як він справляє потребу чи як довго п’є воду. Постійний контроль кожного руху, погляду, слова. Це починало набридати.

Ще кілька годин вони провели у клубі. Потанцювали, перекусили. Ближче до закриття, Адам уже був тверезий. Він притис Кортні до себе, міцно цілуючи.

–На роботу скоро.– протягнула вона.

–Лишись вдома.– провівши носом від її яремної ямки до мочки вуха, прошепотів він.– Хочу провалятись з тобою в ліжку цілісінький день.

–Ну, ти можеш собі це дозволити, маленький принце. А от простим смертним треба впахувати.

–Я ніколи не просив тебе платити частину за оренду чи їжу.– зустрівшись з нею поглядами, сказав він.– Ти ж знаєш, я цілком можу…

–Знаю. Проте мені не потрібне твоє забезпечення.– вона чмокнула його в носа і, підхопивши сумку, обліплену значками з героями улюбленого аніме, протягнула йому руку. Вони рушили до виходу з клубу. Надворі вже світало. Повітря було прохолодним, сонечко тільки прокидалось, визираючи помаранчевими промінцями з-за будівель. Це був достобіса гарний липневий ранок.

Брендон дрімав на лавці, Маркус світив оголеним торсом, пов’язавши сорочку собі на пояс. Він намагався викликати таксі, стиснувши цигарку в зубах. Кортні притулилась до Адама, обійнявши його за талію.

–Ти не змерзла?– поцікавився він.

–Та ні, не холодно ж.

Він всміхнувся і поцілував її знову. За кілька днів буде п’ята річниця їх стосунків. Це мабуть найдовші його стосунки за все життя. Він не був надто серйозним хлопцем  і не шукав любові. Його батьки ніколи не давали належного прикладу. Вони зраджували одне одному роками. А коли Адаму виповнилось тринадцять – розлучились, змагаючись за його любов дорогими подарунками. Це класно мати багато грошей і нічого не потребувати, але Адам щиро заздрив тим, у кого була любляча сім’я. Бо він такої не знав. Не знав, доки не зустрів Кортні і не закохався по вуха.

–Ну нарешті, бляха!– гаркнув Маркус, коли таксі нарешті зупинилось перед ним.– По коням, бевзики!– крикнув він друзям і, кинувши недопалок, одягнув лямку ранця собі на плече.

Адам розвернувся на клуб, перш, ніж допомогти Кортні сісти до авто. Щось ніби його кликало. Але що це було? Він знизав плечима. Здалося мабуть, або алкоголь ще не вивітрився. Він саме поставив ногу, готуючись сісти в салон авто, поруч із дівчиною.

–Адаме!– крикнули з боку клубу.– Адаме, стій!

Він вирівнявся і подивився в бік дверей.

–Бляха, ти сідаєш чи ні?– розсердився Маркус з пасажирського сидіння.

–Я зараз.

–Адаме, чекай!– крикнула Кортні, схопивши його за руку.– Не кидай мене.

–Адаме! Це все ілюзія!

–Що ти ляпнув, виродку?– крикнув Маркус.

–Мабуть п’яний.– махнула рукою Кортні.– Сідай, Адаме. Їдемо додому.

Адам кивнув. Патрик підбіг до нього, схопивши за плече.

–Агов, чоловіче, я тебе знати не знаю.– прохрипів Адам.

–Ми знайомі, Адаме. Ти ще казав, ми схожі на героїв «Клуб «Сніданок» ».

–Не знаю, про що ти.

–Вони не справжні. – вказавши на людей в машині, сказав Патрик.–Ти це знаєш, Адаме. Я не знаю, кого ти втратив. І мені справді дуже і дуже шкода, але це не вони. Ти маєш відпустити їх. Ми маємо йти. Треба знайти Скарлет, і Лів, і придурка Аарона. Але ми потрібні їм. Прошу тебе, роздивись уважно. Поглянь і ти помітиш.