Читати книгу - "Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер"

Адам не хотів вірити. Він не хотів про це думати. Йому було так добре тут, з коханою, з друзями, вранці після цілої ночі в клубі. Він так стомився, він просто хотів згребти Кортні в оберемок і заснути з нею. І прокинутись колись завтра. Щоб і Патрик, і той клятий Клуб Підбитого Катафалка стали страшним сном. Стоп. Кров відлила йому від лиця. Усвідомлення почало накочувати хвилями. Який там клуб?

–Чекай. – повернувся до Патрика Адам.– Скарлет? Ти сказав Скарлет? Так, я її бачив, вона була у клубі.

–Справді?– здивувався Патрик.– Це чудово, де вона зараз?

–Я не знаю. Вона потягла мене танцювати, поцілувала, а тоді я пішов.

–Скарлет з тобою танцювала? І…цілувалась?– ледь помітно всміхнувся Патрик.

–А, то ти таки знаєш ту дурепу, з якою лобизався?! Я так і знала!– розгнівано крикнула Кортні.

–Це нічого не значило…–почав був Адам.

–Не хочу руйнувати сподівання, але навряд чи то була Скарлет.– тихо промовив Патрик.

–Та я вже допер.– швидко відповів Адам.– Не кажи їй, бо вона мені віделектрошокує яйця.

–Я збережу твій секрет.– всміхнувся Патрик.

Адам поглянув на Кортні.

–Можна мені…– тихо почав він.

–Звісно.– тихо відповів Патрик.– Пробач, Адаме. Я чекатиму тебе на вході.

Він повільно кивнув, підійшовши ближче. Адам взяв руку Кортні в свою і всміхнувся їй, поцілувавши кістяшки її пальців.

–Слухай, якщо ти більше не кохаєш мене, гаразд.– почала Кортні, коли Патрик відійшов.– Прекрасно, можеш вертатись і цілуватися з тою дівкою, скільки тобі влізе. Але не витрачай мій час, ясно?

Хлопець, всміхнувся, взявши її лице в свої руки. В ого очах застигли сльози. Він уважно вдивлявся у її обличчя. Вона була прекрасна, вона була його коханою і назавжди нею буде. Але та, що перед ним зараз, це не Кортні.

–Ч-чого ти?– затнулась вона, злякавшись.–Адаме, що з тобою?

–Я так кохаю тебе. – зітхнув він, заплющивши очі.–Мабуть завжди буду. Навіть коли почну жити далі.

–Ти точно мене кидаєш…– розгублено сказала вона.

Адам всміхнувся, поцілувавши її в обидві щоки. Він не міг припинити торкатись її, нехай вона не справжня, нехай її тут нема і не буде, але він так скучив за нею. Йому так її не вистачає.

–Ні, люба. – зітхнув він, сльоза скотилась щокою, зачепившись за колюче підборіддя.– Це ти покинула мене. – він поглянув на нахмуреного Маркуса, розгубленого Брендона.– Ви всі покинули мене. І я сумую за вами щодня. І сумуватиму завжди. І хочу…

Він не стримався, бо сльози душили його. Він закрив руками обличчя, бо йому було соромно. Ні, не так. Йому було шкода і страшенно соромно за свої почуття. За те, що він живий, а вони ні. За те, що не спинив їх і не врятував.

–В сраку.– гаркнув Маркус, відкривши дверцята і залишивши авто. Кортні і Брендон і собі висипали з машини. Вони присіли навпочіпки біля Адама, який плакав, закривши обличчя руками. Його тіло судомило від наступних нападів плачу. Він не пам’ятав, щоб плакав так раніше, але все це розривало йому серце.

–Що сталось?– спитав Брендон.–Ти ж знаєш, ми завжди поруч.

Адам розсміявся і тут же відчув, як знову плаче.

–Ви справді завжди поруч, але фігурально. – схлипнув він.– Вас більше немає.

–Як це?– нахмурився Маркус.

–Ви всі загинули. По-дурному. Я ніколи собі не пробачу, що не спинив жодного з вас. Я міг спробувати. Я міг не допустити цього. Міг.– він розплакався знову, закривши очі руками.

Кортні обійняла його і він миттєво огорнув її руками. Це було так боляче. Він не міг згадати коли востаннє обіймав її. Її справжню. Хоч ілюзія була хороша, вона зберегла всі її риси. Чи то він так добре пам’ятав її. Волосся Кортні пахло так, як він пам’ятав – бузком і димом. Маркус і Брендон стурбовано переглянулись і обійняли Адама з обох боків.

–Я люблю вас усіх.– через схлипування прошепотів він.–Пробачте мені.

–Ми завжди поруч.– шепотіла Кортні.

–Ми любимо тебе, чувак.– всміхнувся Брендон.

–Навіть коли ти повна дупа, Кларку.– додав Маркус.

Адам схлипував, відчуваючи, що його серце просто не витримає цього прощання. Він не поспішав розплющувати очі. Пройшло ще кілька секунд, коли Адам не зрозумів, що його руки обіймають повітря. Він сам на тротуарі біля клубу, в якому два роки тому померла його кохана дівчина.

Як і обіцяв, Патрик був біля входу до клубу. Терпляче, а головне без запитань чекав на нього. Адам мовчки увійшов у двері. Цей клуб до речі відрізнявся від того, де все сталось в реальності. Тут все було породженням його фантазії і дизайнерської розробки, що була викладена у дурнуватому коді і вписана у не менш дурнуватий сюжет. Вечірка тут продовжувалась, хоч музика була тихіше і сумніше, а людей було небагато. Адам і Патрик посідали на підлогу, обперши спинами стіну.

–Тут доволі мило.

–За виключенням того, що всі тут мертві.– тихо промовив Адам, відкинувши голову на стіну.