Читати книгу - "Антон Великий"

Без шовкового шалика на шиї ще не обійтися. Засмок від пилосмока і не думає сходити.

Уже перед дверима гольф-клубу я впевнююся, що шовковий шалик — дуже добра ідея. Відчиняти клуб своїм ключем немає потреби. Тереза вже стоїть на порозі й прискіпливо спостерігає за роботою снігоочисного автомобіля.

— Привіт, Арчі! — вітається вона, побачивши мене.

Я здригаюся (вигадані імена дуже швидко вилітають з голови). Тереза міряє мене поглядом з ніг до голови й стримано киває. Очевидно, мій прикид схвалено.

І ось починається трудове життя. Цілком ненапружене, мушу зізнатися. Сьогодні в клубі небагато людей. (Тереза, як на мене, цілком могла б і сама з усім упоратися.) Я стою за стійкою ятки, продаю три лимонади й два м’ячики для гольфу. Тереза, тим часом, клацає на комп’ютерній клавіатурі в офісі поруч.

Між лимонадом і м’ячиками я пишу смс-ку Іне. Уже не одну їй надіслав. Розповідаю про Уле й пилосмок, про блискітки й про Софію, в яку я зовсім не закоханий. Посилаю серденька. Аж тридцять! Але відповіді нема. Пишу останню смс-ку, перш ніж заховати мобільний до кишені: «Я, до речі, успадкував гроші. Просто, щоб ти знала».

Потім я продаю ще один лимонад і майже годину спостерігаю, як чоловік з пишними вусами Айнштайна б’є по м’ячику.

А Тереза клацає та й клацає на клавіатурі.

За якийсь час я думаю: треба брати себе в руки, чому б не зосередитися на чомусь приємному? І відразу ж починаю зосереджуватися, примовляю сам до себе: «Гроші — головне» і «Мисли масштабно». Шепочу, щоб ніхто не почув, слова «кон’юнктура» і «вітаю».

Як не дивно, нічого не допомагає.

Виймаю з кишені мобільний, на випадок, якби не почув дзеленькання Іненої смс-ки.

Марні мої сподівання. Хоч би якусь крапку надіслала, чи що…

І що тепер? Я думаю-думаю, і раптом у голові зринає дивацька ідея. А може, таки спробувати написати вірша татові й Анні? Або ще ліпше: пісню? Пригадую, якось на уроці музики написав реп і отримав за нього четвірку.

Не обманюйтеся: я усе ще злюся на весільну пару. Однак, якщо мій рідний тато одружується зі своєю рідною Анною, то мушу ж я хоч щось їм подарувати.

Тому виймаю з принтера під стійкою білий аркуш паперу, беру ручку й важко зітхаю, ще й не взявшись до віршування.

Починаю з пошуку слова, яке римується зі словом «весілля». А це не просто. На думку спадає лише «зілля» й «бадилля». А хотілось би чогось більш високочолого.

Я підпираю голову руками й чекаю, доки на мене зійде натхнення. Натомість вчувається лише різдвяна колядка. Сама звідкись лізе мені у вуха.

Гм, думаю я. А що, як узяти вже готову різдвяну пісню і замінити деякі слова словами, котрі пасують до теми весілля?

Гм… є ж така народна пісенька: «На стодолі сидить наречена з горщиком куті різдвяної»?

Але ні, треба, щоб кутя була зимово-канікулярною. «Наречена й гном різдвяний» — також ніяк не годиться.

А може: «Я такий щасливий кожного весільного вечора»?

Теж погано… Надмір весільних вечорів — це зле. Не женитися ж татові кожних вихідних з новою нареченою!

Зрештою, я пишу на аркуші: «Красна невіста», — замість «Красна земля», як у псаломі. Але й це анітрохи мені не подобається.

Я знову важко зітхаю. Відчуваю, як катастрофічно бракує натхнення. (Десь-колись я читав, що письменники можуть годинами на нього чекати. Уявляєте, скільки часу доведеться чекати звичайним людям?)

Мої думки дуже скоро перекочовують знову до Іне. Я малюю кілька серденьок. Моя кохана… раптом мене пронизує думка, яка раніше щось навіть не спадала до голови: може, просто їй зателефонувати?

В офісі Терези тихо, біля каси — нікого. Чим не слушна мить! Хоча телефонувати в Ісландію, мабуть, нівроку дорого!

Я наважуюся. Швидко набираю номер Іне, схвильовано чекаю. І звісно ж: її автомат-відповідач озивається холодним жіночим дикторським голосом, зачитує цілу купу цифр.

Я терпляче чекаю на звуковий сигнал. Бо ж треба щось сказати. Насправді, дуже багато треба сказати.

Але, як завжди, мусить щось завадити. Айнштайн з вусами сідає на канапу просто біля рецепції. Як це типово!

Хай Іне не є таємною коханою, але я зовсім не налаштований звірятися в коханні перед цілком чужими людьми.

Я щодуху кидаюся в туалет за кутом, встигаю забігти в кабінку ще до звукового сигналу Іненого автовідповідача.

— Я тебе кохаю, — шиплю у телефон. — Чуєш?

Ясна річ, відповіді я не сподівався. Тому невимовно дивуюся, коли поблизу озивається жіночий голос.

— Е-е… справді?

Розгублено зиркаю на мобільний. Ні, голос не з телефона. І належить він однозначно не людині, яка звикла до зізнань у коханні в туалеті гольф-клубу. Господи, це ж Тереза! У сусідній кабінці!

Мене охоплює паніка.

— Ні, ні, ні! — розпачливо кричу я Терезі, а тоді знову розгублено дивлюся на мобільний, бо тепер скидається на те, ніби я зовсім не кохаю Іне.

Я знову волаю в слухавку:

— Я кохаю тебе ще більше, ніж раніше!

Тереза спускає воду.

Щойно двері хряснули за нею, я поволі сповзаю по стіні. Мені бракує повітря.

Mamma mia! Спершу я витріщався на її ґудзики-малинки на цицьках, а тепер ще й це?!

— Я телефонував своїй коханій, — майже пищу я, заглядаючи до Терезиного офісу.

Вона міряє мене поглядом з голови до п’ят і зовсім не всміхається. Ще й простягає мені знайомий списаний аркуш паперу.

— «Красна невіста», — вголос зачитує Тереза. — Це теж коханій?

— Ні, — перелякано бурмочу я. — Це для іншої нареченої.

Рятуй, хто може! Тепер це звучить так, начеб я, як то кажуть, у кожному порту маю по нареченій, начеб я бабій, котрий тільки й знає, що бігає за спідницями. Справжній тобі «казанова»!

Я хочу пояснити, що мова йде про татову наречену, це ЙОГО наречена «красна», однак усвідомлюю, що все лиш зіпсую остаточно.

— Я… е-е… пишу вірші, — белькочу я. — Про одруження й таке інше.

— Он як?

— Так, я… трохи такий старомодний.

Тереза суворо дивиться на мене. Мабуть, вважає мене скоріш зовсім не модним і аж ніяк не дорослим.

Я продираю захрипле горло.

— А ще я маю купу грошей, — бовкаю я.

ПРО СОБАК І ЧОЛОВІКІВ

Коли ми з Уле дзвонимо надвечір у двері Арнольда, нам відчиняє Софія. Мабуть, недавно повернулася з тренувань верхової їзди, бо досі взута в чорні верхові чобітки.

Ще в коридорі ми відчуваємо, як пахнуть на всю хату круасани. А ще я відчуваю, як «красно» й спокійно буває без «красних» наречених і непорозумінь у туалетах гольф-клубу. Нарешті я можу вільно зітхнути.

— Принеси мені, будь ласка, окуляри, Софіє! — чується голос Арнольда. — Вони в гостьовій кімнаті.

Софія кричить «ок», тягнучись до клямки за моєю спиною. Я розшнуровую черевики й загороджую їй коридор.

— Я можу принести, — усміхаюсь я, бо ж іноді буваю «джентльменом».

Доля насправді дуже несправедлива. Вона не прихильна до джентльменів.

Увесь такий милий і привітний, я відчиняю двері й наступаю на розв’язану шнурівку. Не встигаю й оком зморгнути, як впадаю просто в кімнату, налітаю на щось тверде й гладке, яке з хрускотом падає на підлогу.

Хрускіт аж відлунює від стін.

Я теж падаю на підлогу, але хрускочу не так загрозливо.

Якусь мить лежу, паралізований хвилею страху. Потім підводжуся, поволі озираюся на катастрофу, яку спричинив.

А там справді катастрофа! На підлозі лежить гола жінка. Цицьками догори, ще страхітливіша, ніж досі здавалася. Гладка, тверда й, без сумніву, холодна, мов крига.