Читати книгу - "Антон Великий"

Та найстрашніше: вона розкололося рівно посередині.

Я розбив статую Арнольда!

Найперше мені хочеться голосно заридати. Але в дверях з’являються налякані Уле з Софією, і ми всі троє заціпеніло витріщаємося на голу жінку.

Рятуйте, хто може! Що я накоїв?

Здається, минає ціла вічність, доки нарешті хтось подає голос. І це — Уле.

— А вона ж була символом багатства…

Він повагом киває, точнісінько, як священник на похороні.

Спочатку я не розумію, про що він торочить. Потім раптом згадую, що наплів учора Уле: статуя — мистецтво, а заодно й символ того, про що я мрію.

Я теж скрушно киваю і важко зітхаю. Цієї миті я навіть не помічаю, як непорозуміло дивиться на нас Софія, бо до мене раптом доходить:

— Вона ж, мабуть, дико дорога! — починаю голосити я. — Доведеться нам заплатити Арнольдові купу грошей…

Софія нахиляється над розламаною скульптурою.

— Дідусь не надто переймається грошима… — бурмоче вона.

Та моя паніка не минає.

— А твоя мама? Вона розізлиться не на жарт…

Щодо мами, Софія, на жаль, не має для мене заспокійливих слів. Лише промовляє «гм…». Уле, звісно, повторює за нею «гм…».

Та вже в другій Софіїній репліці трохи більше надії.

— Може, її вдасться склеїти? Ніхто й не помітить?

Я дивлюся на неї, мов на рятувальне коло в бурхливому морі.

— М-маєш клей?

— Ні, але ти міг би забрати її до себе додому й склеїти. Ніхто нічого й не помітить. Мама й дідусь майже ніколи не заходять до цієї кімнати.

Я трохи веселію.

— А як я її винесу?

Софія замислюється.

— Може, у валізі? Гляну, чи дідусь має щось годяще.

Доки Софія нишпорить по будинку, шукаючи валізу, я стою на варті нещасної статуї. Маю достатньо часу на роздуми.

А якщо, попри все, її не вдасться склеїти? Скільки така скульптура могла б коштувати?

Раптом я нажахано згадую, що Софія казала про найбільшу картину у вітальні Арнольда. Та картина коштувала пів мільйона крон!

Мене аж сиротами обсипає від усвідомлення істини: за останні п’ять хвилин я, імовірно, втратив усе своє багатство. Усі 150 000 доларів тітоньки Ґрейс.

Бо якщо картина коштує пів мільйона, то скільки коштує статуя? А вона ж набагато більша за картину!

Зненацька до мене долинає якийсь звук знадвору. Хвіртка на вулицю відчинена нарозтвір, а за нею я бачу біля воріт велике чорне авто з відхиленими дверцятами.

Ситуація така жахлива, аж видається комічною.

Вгадайте, хто простує садком цієї миті? У шубі, за яку, мабуть, віддали життя понад сотню лисиць?

Івонна, хто ж іще!

Боюся, я ось-ось розплачуся. За що мені стільки нещасть на голову?

А стане ж іще гірше! Можу закластися, що Івонна відразу попрямує до гостьової кімнати, хоча зазвичай ніколи туди не заходить. І говоритиме зі мною, як з отим містером Чанґом, крізь зуби, суворо і навіть грізно.

Переляканий не лише я. До кімнати влітає Софія, вона теж збагнула, що на нас насувається.

— Ой-ой, мама ж думає, що я на тренуванні, — гарячково шепоче вона і майже виштовхує мене надвір, а сама зачиняється у гостьовій кімнаті.

Уле виходить за мною, у самих лишень шкарпетках.

Серце вискакує з грудей. Ми заціпеніло стоїмо й дивимося на Івонну, яка піднімається східцями просто на нас. Але вона наче й не збирається заходити в будинок. Зупиняється перед нами, широко розставивши ноги, у позі грізного ковбоя, готового будь-якої миті вихопити зброю.

Моє серце падає у п’яти, бо її вигляд не обіцяє нічого доброго.

— Ага, ось де ви!

Хоч Івонна ще нічого не знає про розбиту статую, вигляд у неї такий, якого я й боявся.

Цього, вочевидь, не розуміє Уле.

— Ага, ось де ми!

Але його безпосередність аж ніяк не рятує! Принаймні не мене, бо я умить розумію, що й до чого. Звісно, Івонна чула хруст розбитої статуї! І ось зараз оббере нас до нитки за завдану шкоду. Іншого пояснення я не бачу.

Ще за мить у мене не залишається жодного сумніву. Івонна пронизує нас поглядом і запитує:

— Нічого не хочете мені розповісти?

Глибоко в душі я знаю, що анічогісінько не хочу їй розповідати. Ліпше позмагатися з носорогом, ніж з нею говорити.

Проте Уле іншої думки. Схоже, має що розповісти Івонні.

— Хочете послухати про гриби? — ввічливо цікавиться він.

— Про гриби?

— О, так, про гриби я розповідаю найохочіше!

Івонна не знає, що Уле з тих людей, котрі все розуміють буквально. Вона скептично поглядає на нього.

— І що, скажи на ласку, ти маєш на увазі?

— Насамперед трубчасті гриби, але й про трутовиків я знаю чимало.

— Труповиків? — Івонні аж подих перехоплює.

— А можу почитати вірші, якщо хочете, — квапиться додати Уле.

Треба негайно рятувати Уле. Доведеться розповісти про розбиту статую. Я, увесь тремтячи, роблю глибокий вдих, та не встигаю нічого сказати, як Івонна гнівно мене уриває:

— Де браслет моєї мами?! З перлів???

Настає тиша. Ми з Уле ґапимося на Івонну з роззявленими ротами. Браслет? Про що це вона каже?

Нарешті я стуляю рота, щоб за мить знову роззявити і бовкнути таке, що зовсім не пасує бовкати людині зі світу багатих.

— Га?!

— Мій батько віддав вам родинну коштовність. Де браслет?

Нарешті в моїй голові починає прояснюватися. Грізна дама має на увазі оту цяцьку, яку я віддав Вікторові?

Івонна прохромлює нас поглядом, а я не можу нічого відповісти, бо в моїй голові нараз стає порожньо. Я щойно розбив навпіл скульптуру голої жінки, а проблемою, виявляється, був браслет! Наші шанси?

— Він коштує 1200 крон, я віддавала його на оцінку, — Івонна говорить швидко й з притиском.

1200 крон! На мить мені темніє в очах, але я намагаюся опанувати себе.

Ага, ми говоримо про гроші. Тож треба думати, як і слід бізнесменові, — про прибутки й про збитки. Зберігати ясність мислення і вирішувати проблему поступово.

Отже: статую можна склеїти, і про це я подумаю пізніше. Зараз найважливіше переконати Івонну, що ми з Уле не скоїли нічого поганого. Бо так воно і є, насправді. Ми лише доглядали старого чоловіка, а той старий чоловік подарував нам браслет.

— Він… сказав, що то… біжутерія, — нарешті видушую я з себе, але моє виправдання звучить зовсім нікчемно.

Очі Івонни вужчають.

— Не треба було вірити словам дідугана, котрий вижив з розуму! Де браслет?!

Уле дивиться на мене, я — на нього. Ніхто з нас не відважується зізнатись.

— Якщо ви його десь запроторили, то сплатите мені 1200 крон. Зрозуміло?

Раптом з дверей вигулькує Софія, хоч і мала б ховатися від матері.

— Але ж, мамо! Це ж дідусь подарував їм браслет!

Івонна гнівно трясе головою.

— Немає значення! Браслет належить мені, й крапка!

Вона навіть ніяк не зреагувала, що Софія тут, а не на тренуванні.

Уле витріщається на Івонну, я потуплюю очі в землю.

Софія обурено розводить руками.

— Але ж, мамо, ти маєш купу мільйонів!

Івонна суворо дивиться на доньку.

— Я їх заробила важкою працею!

Вона переводить подих, видно, ще не все сказала.

— Ще й, як я розумію, піцу вам замовляв? То в цьому полягав ваш замисел, га? Дурити старих людей, виманювати у них подарунки? Використовувати їх?

Ми з Уле ошелешено витріщаємося на Івонну. Софія — теж.

— Ото вже мені цікаво, яку ж саме роботу ви тут виконуєте? Ану, доповідайте!

Кажуть, лихо саме не приходить. Добре, Івонна