Читати книгу - "Досить Катрін"

Коліна так, що він відчув фруктовий запах її парфумів, а тоді лягла на спину головою до нього, торкаючись волоссям його шортів.

— Гадаю, ми з тобою дві протилежності, — сказала вона зрештою. — Бо для мене важити щось — дурнувата ідея. Я прагну лишатися непомітною, бо саме тоді, коли ти влазиш у щось велике, тебе й підстрелюють. Що ти більший, то гірше твоє життя. Поглянь, як мордуються відомі люди.

— Це тому ти читаєш «Життя зірок»?

Ліндсі кивнула.

— Ага. Заради — є німецьке слово для цього. Блін, крутиться на язиці — ш-ш..

— Шаденфройде, — сказав Колін. — Отримувати задоволення від чужого страждання.

— Точно! Отже, — вела далі Ліндсі, — візьмімо Ґатшот. Голліс завжди каже мені, що нічого по-справжньому хорошого не станеться зі мною, якщо я залишусь у Ґатшоті. Може, це й правда. Та нічого по-справжньому поганого теж не буде, і я згодна на таку оборудку.

Колін не відповів. Але подумав, що Ліндсі Лі Веллс, попри всю свою крутість, була трохи легкодухою. Та перш ніж він устиг придумати, як це висловити, Ліндсі вже підвелася й запалилась новою темою.

— Гаразд, — почала вона, — от що треба, щоб розповідати історії: тобі потрібен вступ, середина і закінчення. У твоїх розповідях немає сюжету. Вони наче: «от я подумав, тоді ще це подумав, іще це і так далі». Не можна йти навмання. Ти — оповідач-початківець, і не повинен відхилятися від сюжету. І ще тобі потрібен хороший, сильний висновок. Або тема, або щось таке. І ще така річ, як пригода чи любовна історія. Щось таке треба вставити. Якщо, наприклад, це розповідь про те, як ти зайшов попісяти в клітку до лева, додай в цю історію дівчину, яка, побачивши твого величезного пісюна, рятує тебе в останню мить, висмикнувши з клітки, бо не може дозволити тварюці схавати такий надзвичайний орган.

Колін почервонів, але Ліндсі не зважала.

— У вступі — ти хочеш пісяти; в середині пісяєш; наприкінці, через кохання і пригоду, твій пісюн врятовано з пащі голодного лева завдяки хоробрості дівчини, яку підштовхнула любов до суперпісюнів. І мораль цієї історії така, що смілива дівчина вкупі з величезним пісюном врятують тебе в будь-якій найбезнадійнішій ситуації.

Відсміявшись, Колін поклав долоню на руку Ліндсі. Якусь мить він тримав її так і навіть відчув шкірою пошкоджене місце в неї на великому пальці, яке вона гризла. Тоді забрав руку і сказав:

— Моя Теорема розповість історію. Кожен графік із початком, серединою і кінцем.

— У геометрії немає романтики, — заперечила Ліндсі.

— Зажди, і сама побачиш.

Початок (середини)

Він ніколи надто не замислювався про Катріну № 1. Він сумував через розрив тільки тому, що начебто мусив сумувати. Малі діти граються в хатку, у війну і в стосунки. Я хочу гратися з тобою; ти мене покинула; я сумую. Але нічого з цього не було насправді справжнім.

Оскільки Катрінин батько був Коліновим репетитором, вони й далі періодично бачилися наступних кілька років. Вони добре ладнали, та він не згоряв від пристрасті, не страждав аж так, щоб зробитися одержимим її іменем і зустрічатися з однойменними дівчатами знову і знову.[51]

Але саме так і сталося. Спочатку це здавалося випадковістю — просто низка дивних збігів. Просто так сталося: він зустрів Катріну, вона йому сподобалася. Він їй також. Тоді це закінчувалось. А потім, коли це вже перестало бути звичайним збігом, це стало просто чергуванням двох періодів: один (стосунки з Катрінами) він прагнув продовжити, другий (покинутий ними) — припинити. Але виявилось, що неможливо відділити один цикл від другого. Це й далі відбувалося з ним, і через якийсь час стало майже рутиною. Він щоразу проходив цей цикл гніву, жалю, пристрасті, надії, відчаю, пристрасті, гніву, жалю. Процес розриву взагалі, й з Катрінами зокрема, відбувався украй одноманітно.

Ось чому люди втомлюються слухати розповіді Покинутих про їхні прикрощі: такі розриви передбачувані, повторювані та нудні. Вони хочуть залишатися друзями; вони почуваються задушливо; це завжди вони й ніколи ти; а після того в тебе спустошення, а в них полегшення; для них усе закінчено, для тебе тільки починається. І для Коліна, принаймні, було ще глибше повторення: щоразу Катріни кидали його, бо він їм просто не подобався. Кожна з них доходила точно такого самого висновку щодо нього. Він був не такий крутий, чи не такий гарний, чи не такий розумний, як вони сподівалися, — коротше кажучи, він недостатньо важив. І це траплялося з ним знову і знову, доки не зробилося нудним. Але повторюваність не рятує від болю. УІ столітті нашої ери римські намісники мордували Святу Аполлонію,[52] розкришуючи їй зуби щипцями, один за одним. Колін часто думав про це у зв’язку з неминучістю своїх розривів: у людини тридцять два зуби. Через скількись зубів руйнування наступного, ймовірно, перестає бути несподіванкою, воно передбачуване. Але ніколи не перестає боліти.

(десять)

Наступного ранку Колін почувався досить втомленим, щоб проспати до восьмої години, попри півняче кукурікання. Унизу він знайшов Голліс на дивані у відключці в пронизливо-рожевому муу-муу,[53] вкриту паперами, що частково розсипалися по підлозі. Скрадаючись, він пройшов повз неї, подумавши, що «муу-муу» варто додати до свого віртуального списку непридатних до анаграмування слів.

Гассан сидів на кухні, споживаючи вівсяну кашу з омлетом. Він мовчки простягнув Коліну записку, написану на фірмовому папері з титулом: «ГОЛЛІС П. ВЕЛЛС / ДИРЕКТОР&ПРЕЗИДЕНТ. „ҐАТШОТ ТЕКСТИЛЬ“»:

Хлопці,

Я, ймовірно, сплю, але ви, сподіваюся, встали вчасно. Вам треба бути на фабриці на 9. Спитаєте Зікі. Я прослухала ваше інтерв’ю зі Старнсом — хороша робота, але я змінила думку про деякі речі. Витрачаючи по шість годин на людину, ми ніколи не охопимо ціле місто. Я хочу, щоб ви ставили тільки такі чотири запитання: «Де б ви воліли жити, якби могли вибрати будь-яке місце?», «Що б ви робили в житті, якби не працювали на фабриці?», «Коли ваша сім'я оселилася тут?» і «Що, на вашу думку, робить Ґатшот особливим?» Сподіваюся, так ви просуватиметеся в темпі. На фабриці на вас чекають. Ліндсі вас супроводжуватиме.

Побачимося ввечері,

Голліс

P.S. Я пишу цю записку о пів на шосту ранку, тож не будіть мене.

* * *