Читати книгу - "Месник"

не вимовляв цього, слово саме вирвалося. Вона здригнулася, відсторонилася. А потім… ще тісніше притиснулася до нього всім тілом. Слав відчув себе найдужчою людиною на землі, сильнішим від Вітру і Сонця.

Він підняв на руки тендітне створіння, він цілував її вуста, шию, груди, вузькі долоні, він задихався в її волоссі. Не розумів, шелестить трава, вода чи її голос…

Зливаючись воєдино, вони разом кричали. Кричали так, що місяць збуджено тремтів у маленькому лісовому озері. Маленька смужка берега, пружний зелений мох – немов природа створила ложе для двох…

Сонце лише збиралося вилізти на небо, щоб розпочати свій споконвічний шлях. Дочка вождя племені хазів, свіжа пахуча, ніжно поцілувала Слава і зникла в лісі.

– Ти повернешся?

– Приходь до нашого озера…

– Коли?

– Я завжди буду тебе тут чекати…

– Як звуть тебе?

– Ясмин…

……………………………………………………………………………

Сонце впало за обрій. Слав підхопився на ноги, труснув головою, рано посивіле волосся розсипалося по плечах.

Змужнів Слав, руки міцні, плечі широкі. А за плечима…

Кожен день життя – як ціле життя. Скільки битв і перемог! Повага і слава. Щасливе життя йому випало, про таке він мріяв, коли лежав нерухомим у печері в старої чаклунки. І велика любов…

Слав сидів на тому ж місці, що і багато років тому, коли він уперше пішов на свято Води і Сонця, коли він уперше пізнав жінку. Багато жінок було у вождя, дружини, наложниці… Але свою першу чорнокосу степнячку він любив усе життя.

Сини підросли, можна покластися на них, хоробро виступлять проти ворога, гідно будуть правити.

Слав заглиблювався в ліс, не помічаючи того, ноги самі вели його до берега ріки. По праву руку та ж дівоча стежка, посипана квітами, те ж високе дерево. Йому ще стояти та стояти, шуміти гілками-крилами… Виліз на дерево. Дівчата і юнаки парами стрибали через вогонь, хлюпалися з вереском і сміхом у темній воді, йшли в лісову непроглядь. Неспішно зліз і пішов тією ж дівочою стежиною. Його обігнала весела пара, торкнувшись сорочками, сміючись.

Усміхнувся. По прикметах, відомих тільки йому, зійшов зі стежки. Давно він не приходив до озера коханої, частіше бачилися у вовчих личинах…

Озеро відкрилося раптово, у світлі місяця воно ніби завмерло в чеканні. Підійшов до самої води, присів на порослий мохом валун. Тут, он на тому недалекому березі, він став чоловіком. Не було насильства, похоті, домовленостей, був спалах, була ніч любові, ніч всесвітньої любові Вогню і Води.

Слав відчув чиюсь присутність, чужий дух… Дух ворога. Усвідомив, що меч не допоможе, а стріла не встигне лягти на тятиву лука. Він був один, без своїх воїнів, він завжди приходив до озера коханої один, і вона завжди була тут… Ворог теж був один, але він чекав, він був готовий. Наконечник стріли тремтів, готуючись увійти в живу плоть. Молодший син вождя хазів стояв у тіні дерев на протилежному березі. Там, де Слав любив Ясмин, дочку вождя хазів, його сестру, там, де завжди зустрічалися Слав і Ясмин. Вождь роздивився темну фігуру ворога і лише твердо стиснув руків’я широкого бойового ножа.

– Ти помреш, русичу! Я хочу, щоб ти почув це, я хочу, щоб ти знав, що я уб’ю тебе. Я! Найдужчий із чоловіків, який стане вождем хазів. Я відберу в тебе золотий браслет, родовий оберіг, він має бути у хазів. Я уб’ю тебе! А моя сестра, твоя коханка, залишиться жити і життя її буде мукою. Коли я стану вождем, кожен воїн племені хазів буде спати з нею, коли захоче. Як остання сука, вона буде доступна всім, кожному…

– Вона не сука, вона – вовчиця!

– Мовчи, русичу! Ми, хази, – степові Вовки, ми чуємо нутром, коли серед нас з’являється псина, і тоді ми перегризаємо горлянку. Ми завжди перемагали племена русичів, але моя сестра віддала тобі оберіг племені хазів, і ви стали сильнішими. Я відберу в тебе золотий браслет. Помри ж!

Ні, ніколи син вождя хазів не був вовком. Не почув він запах, який Слав розрізнив би серед тисячі інших. Трохи раніше випущеної стріли злетіло в повітря сіре гостровухе тіло.

Слав чув усі звуки. Подих ворога, біг і хрип сірого звіра музику тятиви, посвист стріли, стрибок… Чув, як стріла входить в тіло коханої…

Коли Славу, який уже був військовим вождем племені прийшов час оженитися, Ясмин перед самісіньким весіллям у ніч при повному місяці мовила до свого коханого: «Я хочу щоб ти був моїм… А ти цього хочеш?…» – «Хочу…» – «Візьми мій браслет… Уночі, коли тільки того забажаєш, зможеш перекинутися вовком… А я завжди чекатиму тебе біля нашого озера…» Ніхто не міг дорікнути Славові, що він живе з чужинкою, бо ніхто ніколи їх не бачив. Тільки молодший син вождя хазів одного разу в кривавій сутичці побачив на руці Слава браслет і про все здогадався…

Широкий бойовий ніж лише один раз крутнувся в повітрі, перед тим як увіткнувся в шию ворога, і відсік його голову від тулуба…

Слав не міг опустити очі і подивитися на тіло, що лежало біля ніг. Не усвідомлюючи, що робить, він зняв золотий браслет і випустив з рук. Браслет увійшов у камінь…

* * *

Проспали! Модест планував вийти в Холодний Яр до вранішньої зорі, а прокинулися о восьмій. Куди тепер поспішати? Лана приготувала сніданок, зібрали рюкзак.

– Все одно за день встигнемо. Немає бажання залишатися там на ніч, – міркував Окунь.

– Встигнемо? – зазирнула в очі Лана.

– Поквапимося, – встигнемо.

Йшли увесь час лісом, Модест у карту не заглядав, пам’ятав ці місця з дитинства. Карту Жабов малював для шефа. Спустилися в Самійлів Яр, пройшли перелісок і знову заглибилися в ліс.

– Перейдемо урочище Тарапатчина і потім прямо.

Перед Холодним Яром зробили привал, випили чаю, Лана закурила.

– Ти в курсі цих подій з мером?