Читати книгу - "Місіс Делловей, Вірджинія Вулф"

Тож вони перетнули перехід, містер і місіс Септімус Воррен-Сміт, і чи могла б ця пара привернути до себе увагу, чи міг би хтось із перехожих запідозрити, що цей молодий чоловік, який несе в собі найбільше послання людству, є найщасливішим у світі, і найнещаснішим теж? Хіба що йшли вони повільніше за інших, і в кроках молодого чоловіка відчувалася непевність і тягучість, але якою має бути природна хода конторського службовця, який упродовж років не бував у Вест-Енді о цій порі буднього дня, і як йому не заглядати на небо, не кидати поглядом туди-сюди, не оглядатися по боках, буцімто Портлед-Плейс — це кімната, куди він увійшов, а нікого нема вдома, люстри зачохлені, доглядачка, підійнявши кінець довгої штори, впускає довгий промінь світла на самотнє, дивакувате крісло й пояснює візитерам, як тут гарно, як гарно, але водночас, думає він, коли дивиться на крісла й столи, якось трохи моторошно.

Він скидався на конторського службовця, але найліпшого ґатунку: ішов у жовтих черевиках, мав інтелігентні руки, також його профіль — кутастий, носатий, розумний і вразливий профіль, але профіль загалом, не беручи до уваги губ, що були розслабленими; його очі (такими бувають іноді очі) — просто очі, горіхового кольору, великі; ось таким він був, не вгадаєш, ні те ні се, може купити будинок на Перлі ще й авто на додачу, а може все життя винаймати квартири по завулках, такий собі недоук, самоук, який знання свої черпає з книжок, узятих у публічних бібліотеках і прочитаних увечері після роботи за порадою, отриманою поштою від відомих авторів.

Щодо інших вражень, себто переживань, які охоплюють людей наодинці в їхніх спальнях, конторах, у полях, на вулицях Лондона, то він їх мав, пішов з дому ще підлітком, через маму; вона казала неправду; тому що вже сотий раз пив чай, не вимивши рук; тому що не бачив себе як поета в рідному Страуді; тож, довірившись своїй малій сестрі, втік до Лондона, залишивши недоладну записку, ну, таку, яку пишуть великі люди і яку світ із захопленням читає згодом, коли історія про їхню життєву боротьбу набуває широкого розголосу. Лондон проковтнув багато мільйонів молодих людей на прізвище Сміт, не зважав також і на майже неймовірні християнські імена, на кшталт Септімус, за допомогою яких батьки намагалися виокремити своїх чад з-поміж інших. Якщо ви мешкаєте на Юстон-роуд, то маєте досить переживань, знову ж таки переживань для того, аби ваше обличчя, рожевий невинний овал, за два роки перетворилося на видовжену, худу, непривітну фізіономію. Але що сказав би найспостережливіший друг, так це те, що каже садівник, коли вранці відчиняє двері оранжереї та бачить новий цвіт на своїй рослині: «Розцвів»; розцвів від суєти, честолюбства, ідеалізму, пристрасті, самотності, відваги й лінощів звичайної насінини, усе перемішалося (у кімнаті на Юстон-роуд), і він зніяковів, почав затинатися, того ж бо йому дуже схотілося виправити такий стан справ, і він закохався у міс Ізабел Поул, яка читала лекції про Шекспіра на Ватерло-роуд.

Хіба не схожий він на Кітса? — запитувала вона себе й розмірковувала, як прищепити йому любов до «Антонія і Клеопатри» та й до всього іншого, давала читати книжки, писала всілякі записочки і запалила в ньому багаття, що палає тільки раз у житті, без жару, палахкотить червоно-золотавим полум’ям, безкінечно неземним і нереальним, понад міс Поул, «Антонієм і Клеопатрою», а також понад Ватерло-роуд. Він вважав її красунею і непогрішимою жінкою; вона снилася йому, він присвячував їй вірші, які вона, ігноруючи тему, правила червоним чорнилом; одного літнього ранку він побачив її в зеленій сукні на площі. «Розцвів», — сказав би садівник, якби відчинив двері, якби він зайшов, так би мовити, якось увечері в цю пору й застав його за писанням, а точніше за тим, як він рве написане, як він закінчує шедевр о третій ночі і йде гуляти вулицями, як він учащає до церков, один день постить, а наступний п’є, як він буквально пожирає Шекспіра, Дарвіна, «Історію цивілізації» і Бернарда Шоу.

Щось тут не так, одразу запримітив містер Бруер, містер Бруер, секретар-управитель у «Сібліс і Ерроусмітс» — у конторі аукціоністів, оцінників, агентів із продажу землі й маєтків, — щось тут не так, подумав він, хоча, ставлячись по-батьківськи до своїх хлопців, був високої думки про Смітові здібності, пророчив йому за років десять-п’ятнадцять шкіряне крісло у внутрішній кімнаті з верхнім світлом і скриньками для документів навколо за умови, що «здоров’я не підведе», як любив казати містер Бруер, але саме в цьому і крилася найбільша небезпека, бо він мав кволий вигляд, радив йому побігати у футбол, запросив на вечерю і розглядав можливість подати клопотання про підвищення платні, коли ж вибухнуло таке, що сплутало всі розрахунки містера Бруера, забрало його найздібніших хлопців і згодом, настільки настирливо допитливими й підступними були пальці тієї європейської війни, розбило гіпсову статую Церери, зорало клумби з геранню й геть розладнало нерви кухарці містера Бруера в будинку на Максвелл-Гілл.

Септімус одним із перших пішов на війну добровольцем. Поїхав до Франції рятувати Англію, яка майже цілковито складалася з п’єс Шекспіра та міс Ізабел Поул у зеленій сукні на площі. Там, в окопах, умить відбулася зміна, якої бажав містер Бруер, коли радив зайнятися футболом, — він змужнів, його підвищили у званні, він привертав до себе увагу, навіть став другом офіцера на ім’я Еванс. Це була дружба двох псів, що бавилися на камінному килимку: один терзає паперовий пакет, повискує, клацає зубами і час від часу ущипне за вухо старого пса, інший лежить сонно, лупає очима на вогонь, підіймає лапу й гарчить добродушно. Їм доводилося часто бувати разом, ділилися один з одним геть усім, билися вони й сварилися один з одним. Але коли Еванса (Реція бачила його тільки один раз і казала на нього «тихий чоловік», був кремезним, рудоволосим, небалакучим у товаристві з жінками), вбили в Італії саме напередодні перемир’я, Септімус, не виявляючи жодних емоцій чи усвідомлення того, що прийшов кінець дружбі, привітав себе з тим, що майже не відчуває ніякого смутку і сприймає цей факт дуже розсудливо. На війні всього навчишся. Це було велично. Він зазнав усіляких випробувань, пройшов крізь дружбу, війну, смерть, домігся підвищення на службі, ще не мав тридцяти і мусив вижити. Так і сталося. У нього не поцілили останні снаряди. Він байдуже дивився на вибухи. Мир застав його в Мілані, на постої в