Читати книгу - "Місіс Делловей, Вірджинія Вулф"

господині готелю, в будинку з внутрішнім двориком, із квітами в коритцях, із невеличкими столиками просто неба, а ще з доньками, що займалися виготовленням капелюшків, і з Лукрецією, молодшою донькою, до якої він посватався одного вечора, охоплений панікою через те, що нічого не відчував.

На той час усе скінчилося, підписали перемир’я, поховали мертвих, але його дуже діймали, особливо ввечері, ці напади страху. Він нічогісінько не відчував. Коли відчиняв двері кімнати, де сиділи дівчата-італійки й робили капелюшки, то бачив їх, чув їх; вони нанизували бісеринки з блюдечок, крутили на всі боки клеєним полотном; був стіл, устелений пір’ям, блискітками, нитками, стрічками; на столі дзенькали ножиці, але чогось бракувало; він нічого не відчував. Втім, дзенькали далі ножиці, сміялися дівчата, оберталися капелюшки, і йому ставало спокійніше, він почувався в безпеці, він мав прихисток. Та не міг він там сидіти цілу ніч. А ще прокидався удосвіта. Ліжко провалювалося, він провалювався. Треба отого дзенькання ножиць, світла лампи й клеєного полотна! Запропонував Лукреції вийти за нього заміж, молодшій, веселій, легковажній, із тими невеличкими пальчиками майстрині, які вона, бувало, показує йому й каже: «Це все вони». Нитки, пір’я — усе в них оживало.

— Найголовніше — це капелюшок, — казала, коли вони виходили на прогулянку. Вона звертала увагу на кожен капелюшок, що їх минав, і на плащ, і на сукню, і на те, як трималася жінка. Недбало одягнутих і виряджених вона ганьбила, не грубо, а так, недбалим помахом руки, як той художник відмахується від кричущого кітчу, а тоді дуже щедро, але завжди критично вітала яку-небудь продавчиню, що маленькою дрібничкою ошатно підкреслювала решту одягу, чи з професійним захопленням знавця хвалила француженку, яка в шиншиловому хутрі, перлах і в шовках сходила зі східців екіпажа.

— Чудово! — казала вона пошепки, легко штовхаючи Септімуса під бік, щоб він подивився. Але краса для нього була мовби під склом. Навіть смаки (Реція любила морозиво, шоколад, інші солодощі) не тішили його. Він ставив філіжанку на маленький мармуровий столик. І дивився на людей за вікном: вони здавалися йому щасливими, вони гуртувалися на вулиці, щось вигукували, сміялися, сварилися через дрібниці. Але він не мав смаку, не мав відчуттів. У кав’ярні серед столів і балаканини офіціантів його охоплював моторошний страх — він нічого не відчував. Він міг розмірковувати, міг читати Данте, наприклад, і то досить легко («Септімусе, відклади свою книжку», — казала Реція, лагідно згортаючи «Пекло»), він міг звірити свій рахунок, його мозок працював, але, видно, не все гаразд у світі, коли він нічого не відчуває.

— Англійці — такі мовчуни, — казала Реція. А її це навіть тішило. Вона поважала цих англійців і хотіла побачити Лондон, англійських коней і костюми, пошиті в англійських кравецьких майстернях, а ще ті чудові крамниці, про які розповідала їй тітка, що вийшла заміж і жила в Сого[24].

Дуже навіть може бути, думав Септімус, дивлячись на Англію з вікна потяга, коли вони виїхали з Ньюгейвена, дуже навіть може бути, що світ узагалі не має сенсу.

У конторі його відразу призначили на досить-таки поважну посаду. Вони пишалися ним, був нагороджений хрестами.

— Ви виконали свій обов’язок, тепер наша черга… — було почав містер Бруер, але не зміг закінчити, настільки розхвилювався. Молода пара поселилася недалеко від Тоттенгем-Корт-роуд.

Тут він знову розгорнув Шекспіра. Юнацьке оп’яніння мовою «Антонія і Клеопатри» минулося. І як тільки Шекспір відчував відразу до людськості — до отого вдягання одіянь, народження дітей, надмірностей і пожадливості в споживанні їжі! Ось що тепер збагнув Септімус — послання, приховане за красою слів. Таємний сигнал, який одне покоління завуальовано передавало наступному, — це огида, ненависть, розпач. Так само Данте. Так само (в перекладі) Есхіл. А Реція сиділа за столом і прикрашала капелюшки для подружок місіс Філмер, вона прикрашала їх годинами. Мала блідий, загадковий вигляд, неначе лілія під водою, думав він.

— Англійці такі серйозні, — казала вона, обіймаючи Септімуса, тулячи до нього свою щоку.

Кохання між чоловіком і жінкою було відворотним і гидким для Шекспіра. Під кінець злягання для нього стало розпусною непристойністю. А Реція казала, що хоче дітей. Вони були одруженими вже п’ять років.

Вони разом ходили в Тавер, у Музей Вікторії та Альберта, чекали в натовпі на короля, який мав відкрити парламентську сесію. А ще були крамниці — із капелюшками, із сукнями, із сумочками у вітринах, біля яких вона так любила постояти. Їй хотілося хлопчика.

Їй хочеться такого сина, як Септімус, казала вона. Але ніхто не може бути як Септімус: настільки ніжним, настільки серйозним, настільки розумним. А їй також можна почитати Шекспіра? Що, Шекспір складний автор? — питала вона.

У такий світ не можна приводити дітей. Не можна увіковічувати страждання чи збільшувати кількість цих хтивих тварин, які не мають тривких почуттів, лише примхи і суєтність, та й крутяться у їхньому вирі туди-сюди.

Він дивився, як вона дзенькає ножицями, обертає тканиною, немовби стежив за пташкою, яка стрибає в траві, і навіть не наважувався поворухнути пальцем. Бо правда полягає в тому (хай вона про це не знає), що люди не мають в собі ні доброти, ні віри, ні милосердя понад те, що слугує для збільшення задоволення від моменту. Вони лишень полюють зграями. Їхні зграї нишпорять безлюдними місцинами і з завиванням зникають у пустелі. Вони покидають своїх загиблих. Вони надягають облудні маски. Он у конторі Бруер зі своїми навощеними вусами, кораловою шпилькою, білою сорочкою та приємними емоціями, а всередині — холодність і липкість, через війну пропала його герань, а в куховарки нервовий розлад; чи он та Амелія, як же її прізвище, подає в горнятках чай рівно о п’ятій, глузлива, єхидна, безсоромна маленька гарпія; або всі ті Томи й Берти у своїх накрохмалених комірцях, із яких уже сочиться порок. Побачили б вони, як він їх малює голими у своєму блокноті, спіймавши на гарячому. На вулиці повз нього торохкотіли фургони, з плакатів волала брутальність: чоловіки наступали на міни, жінки згорали заживо; а нещодавно водили шеренгою скалічених божевільних чи то на прогулянку, чи то напоказ, аби розважити народ (а народ таки вголос сміявся), ішли неквапом і кивали головами, скалили зуби зовсім поряд, на Тоттенгем-Корт-роуд, кожен трохи вибачливо, проте з тріумфом ніс свій безнадійний смуток. Як би самому не збожеволіти.

За чаєм Реція сказала, що донька місіс Філмер матиме дитину. Переживала, що постаріє і вже не зможе мати дітей! Вона дуже самотня, дуже нещаслива! Вперше заплакала, відколи вони одружилися. Звідкись здалека долинало до