Читати книгу - "Ставка ненависть, Стефанія Лін"

Глава 13

Деймон привозить нас під одноповерхову будівлю, котра виглядає ну дуже сумнівно. Втім, навіть у машині чутно музику, котра розриває її на цеглинки. Враховуючи, що ми у районі не дуже далекому від того, в якому росла я, то чудово знаю чим усе закінчиться — проблемами. 

— Сорочку можеш собі залишити, — каже й дістає з заднього сидіння ще одну, таку ж чорну, як і на мені.

— Ні, дякую, — буркаю та знімаю.

Тепер на мені ні краплі запаху жасмину, лише його шоколад. Кладу її Деймону, він одягає її замість запасної. На ходу застібає ґудзики й замикає машину, коли на вулицю, вибираюся і я. Ще раз оглядаю будівлю та все, що її оточує. Мозок благає дати чарівного копняка Поузі та їхати в Едем, але хіба він мене колись слухав? Тож покірно крокую з ним до входу у підвальне приміщення. На вході Деймон пхає шибайголові гроші, нас миттю пропускають. Тоді хлопець раптово обіймає за талію й каже:

— Тримайся поруч. 

Від шоку й слова обурення не кажу. 

Одразу ми занурюємося в запах тіл, тютюну, алкоголю та звуків музики, котрі вібрують аж у ребрах. Та все це нічого не означає у порівнянні з його пальцями на моїй талії. Тканина сукні надто тонка, щоб не пропускати тепло тіла чоловіка. А моя шкіра надто чутлива, щоб ігнорувати факт нашої близькості, ніби…він мене захищає. 

На барі ми беремо напої. Роблю спробу не дати йому скуштувати те, що хоче, бо нам за кермо, тож надія тепер вся на мене. Я не кремувала машиною, але нещодавно і мотоцикл був для мене чимось новим. Далі Поузі веде нас танцювати крізь натовп. Людей тут так багато, і всі такі різні, очі розбігаються. Вони не виглядають так, як ті, з ким виросла. Одяг на них дорогий, як і аксесуари, та й решта. Мабуть, тут тусуються багаті дітки багатих батьків. Подобається їм, щоб небезпека прямо таки дихала в потилицю. 

Не встигаю отямитися як Деймон вже навпроти мене, рухається в такт музиці. Подих збивається, здається взагалі впадаю у щось на кшталт трансу. Ніби не ми тут танцюємо. Ніби не він так необережно торкається мене всюди. Ніби не наші тіла притиснуті одне до одного. Поузі почувається як риба у воді, зате я фактично не дихаю. Коли ж руки хлопця притягують за талію, коли він схиляється й носом та губами випадково торкається вигину шиї, я помираю. Він сп'янів від напоїв, які на барі подали, я ж повністю твереза. 

Мозок бореться з двома виборами: піддатися чи протистояти. Вагаюся кілька секунд, перемагає не розум, на жаль… Якби переміг він, було б краще. 

Піддаюся. Вигинаюся в його руках. Обвиваю могутні плечі руками, потім тягнуся до його шиї, а тоді пальцями плутаюся в чорному волоссі. Це так шалено приємно й гаряче. Це збіса божевільно. Музика вібрує, керує нашими тілами. Втрачаємо розум двоє. 

Деймон всміхається. Темно-сині очі вимагаються від моїх повної покори. Я дозволяю йому. Усе. На. Світі. Поузі цілує. Серед тисячі тіл й хаосу, який навколо, він цілує не так, як минулого разу. Цього разу не відбувається землетрусу, цього разу вибухає уся клята планета. Струм по наших тілах мчить зі швидкістю світла. Вогонь спалює обох. Готові горіти до кінця життя у танці та емоціях від яких рве дах. Моя внутрішня стіна падає. Змітає все на шляху й прокладає дорогу для Деймона. Виключно для нього. Він і не підозрює як впливає на мене. Йому й не потрібно. 

Фактично вагу мого тіла тримає він. Варто хлопцю забрати руки й впаду до ніг. Ось так просто й легко. Немов моя робота полягає не піклуватися про нього, а кохати його. Втім, мозок вмикається у мене першої. Я відсторонююся. Не хочу, аби він шкодував про це. Не хочу, аби почувався винним. Деймон розгублений. Очі в моїх порпаються й намагаються дістати ті ниточки, які йому потрібні. Не дозволяю, закриваю. Помилка. Помилка. Помилка. Моя особиста смерть. Виплекана та викохана мною ж. 

— Ліліт? — чоловічий голос хрипкістю проникає під шкіру. 

— Не варто, — відповідаю, попри тісноту навкруги, вдається крок назад зробити. — Гаразд? Не варто.

Мені ледь вдається говорити. Деймон не розуміє. Не усвідомлює того, що зі мною робить він сам. Йому й не потрібно. Я тікаю. Проштовхуюся крізь людей, очима шукаю табличку, де б було написано про туалет чи щось подібне, але не знаходжу. Не вигадую нічого кращого, крім як вийти на вулицю. Впевнена, холодне повітря вдало загасить пожежу всередині тіла. 

Шибайголова на вході, чи то вже виході, не дуже дивується, коли ледь не вилітаю з дверей. Таким само незворушним поглядом проводжає в спину, а далі забуває про мене. Я ж завертаю за саму будівлю та притуляюся вогким тілом до стіни. Цегла дряпає крізь сукню, чхати, мені потрібно заспокоїтися. Швидко та важко дихаю.

— Тримай себе в руках, Ліліт, — наказую пошепки. — Просто тримай в руках.

— Хей! 

Чужий голос холодом по шкірі мчить. Ну ні, не тепер. Дуже-дуже не вчасно. Повертаю голову у бік звуку. Там хлопець, я не зчуваюся, а він вже підходить ближче й ближче, допоки не встає навпроти. Йому щастить, що моє тіло заціпеніло від шоку чи хто вже знає від чого. Я просто дивлюся на нього. Байдужість та гнів на себе ж тримає на місці. 

— Зникни! — крізь зуби кажу.

Незнайомцю у темряві я видаюся смішною. Врешті, це ж він наразі грає роль хижака, а я жертви. Тільки сьогодні мені вже досить лякатися. Та й, зазвичай намагаюся уникати неприємностей, втім, коли вони вперто не оминаються, я не тікаю від них. Боротися у натовпі, де повно скажених, це одне. Протистояти одному дурню геть інше. Йому я можу. 

— Вау, ти така…. — він не закінчує, кидається на мене. 

Руками намагається торкнутися всюди. Бʼю коліном у пах. Хапаю його за волосся й знову бʼю нижче пояса.

— Ти дуже невчасно. У мене внутрішня драма! — гарчу. 

— Пусти, божевільна! Я просто хотів познайомитися.

— Не вона тут божевільна. — голос Деймона вводить мене у шок.

Миттю відпускаю нещасного нападника. Той падає на гравій, я ж тільки на Поузі дивлюся. І навіть у темряві я дуже добре знаю, що він злий. Відступаю до стіни, поки Деймон підходить до бідолашного невдахи. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍