Читати книгу - "Ставка ненависть, Стефанія Лін"

— Не чіпай його, — прошу.

— Він не заслужив? — дивується.

— Не варто бити усіх на світі.

— Здається тебе це ніяким чином не чіпляє? — не розуміє чи це питання

— Ні, — відрізаю. — Але він просто хотів познайомитися.

— Так-так, чуваче, я не збирався…

— Пізно. — тон Деймона вирок.

Варто або тікати, або йти у ва-банк. Та я не встигаю нічого зробити одразу, адже кулак Поузі вже налітає на нещасного. Той плаче, що навіть дивує мене. Одразу кидаюся до Деймона. Висну на його руці. Це ліва рука, враховуючи поранення ліворуч, це й рятує мого нещасного залицяльника. Він бачить, що іншого шансу не буде. Тікає, спершу рачки, потім все ж на дві ноги встає та зникає у темряві. 

— Ліліт, — агресивно гиркає.

Відпускаю руку Поузі. Підіймаю свою ніби здаюся.

— Не хочу, щоб ти зробив помилку.

— Ти псуєш розваги. — кидає зле. Розвертається, щоб повернутися на вечірку. Бере й просто кидає мене тут саму.

— Я псую? — фиркаю в спину.

Зупиняється. Плечі напружені.

— Ти, — не обертаючись.

— Ось що ти робив, коли цілував мене — розважався. — розлючено вигукую.

— Звичайно, — тепер він повертається. — А ти на що розраховувала? 

— Дійсно, — біль викривлює моє обличчя, та я не здатна з ним впоратися. — У твоєму житті тільки Айла особлива, інші просто декорації. Оу, чи, перепрошую, ще Еван та його дівчина чи дружина, забула! Решта ж лише безсердечні оболонки, так, Деймон?!

— Я повертаюся на вечірку. Ти йдеш? 

Киплю від гніву. Та як він може?! 

— Ні.

Тепер Деймон дивується.

— Ти — моя тінь. Тобто, ні? 

Важке дихання не дає говорити спокійно, пробую вгамувати серцебиття та ритм пульсу, перед тим, як сказати щось. Деймон психує. Кидається до мене й завмирає за крок. 

— Ліліт?! — вимогливо.

— Я не хочу на вечірку, — чітко вимовляю. — Я хочу додому. 

Він мружиться. Не розуміє.

— Чому? 

— Просто. Поїхали, будь ласка. 

Хлопець розглядає. Уважно так, ще ніколи до сьогодні так не розглядав. Я ж почуваюся такою розбитою. 

— Він образив тебе?

— Хто? — змучено.

— Цей, що втік.

— Ні, Деймон, він нічого не заподіяв мені.

— Хто тоді? — не може второпати.

Хникаю. Скажу, повернемося до тієї ночі, де я так необачно зізналася у власних почуттях. Не скажу, можемо не поїхати додому. Мені потрібно якось пояснити йому… 

— Я втомилася. Будь ласка. 

Поузі здається. Не розуміє, але все-таки слухає мене. 

— Добре. Ми їдемо додому. 

Хапає за руку, ніби я тінь, котра у темряві може згубитися. Може він й правий. Веде до машини. Сідає за кермо, але я виштовхую його на пасажирське сидіння й кажу, щоб просто казав, що робити. Так ми й дістаємося Едему, а там вже квартири. Я одразу йду у свою спальню. Мені фізично погано від емоцій. Падаю на ліжко, обличчям в подушку, й беззвучно ридаю. Сама винна, але… серце не здатне припинити відчувати.