Читати книгу - "Гра почалася, Sash Ko (Олександр Бондарчук)"

—  Не можу.

— Чому?

— Потяга чекаю. Він ще в дорозі, — всміхнувся кутиками губ. — Знаєш, такі, як ти, стільки вже заторів в метро наробили. Лиш про себе і думаєте.

— Ти  що,  бісів машиніст?

— А що? Не схожий?

— Ні.

— Всі ми машиністи або пасажири, дивлячись куди їдемо і що веземо.

Дівчина роздратовано закотила очі.

— Та ти псих!

— Ні, — всміхнувся, — роль божевільної зараз — твоя. Нормальні люди з мостів стрибають, а не на рейки.

—  Тобі смішно? Комік недороблений! Ну то тули звідси! Стрибай з мостів, скільки влізе! І не вказуй, що мені робити. Де захочу там і помру! — істеричний крик  обірвався і за мить почала схлипувати. — Ну якого ти чорта пристав? Щоб довбані моралі читати?

— Не тільки, — далі всміхався  хлопець, показуючи ряд білих, але не дуже рівних зубів. — Скоро прийде поїзд. Я поїду. Ти підеш. А поки розкажи все.

— Нащо? Чого ти хочеш від мене?

— Тобі буде корисно виговоритися.

— Правда? — скривила вуста, — а я, думаєш, не пробувала? Та немає сил вже, вислуховувати ті грьобані пусті поради: пройде воно, він тебе не гідний, знайдеш кращого, не кінець світу, час лікує. Діарею, може, і лікує! А решта…

— Я не даю порад. Просто люблю слухати історії, з життя.

— Слухач, мать твою! А якщо я не хочу розповідати і піду! Що побіжиш за мною? Знай! Буду кричати! Хтось же таки є на цій довбаний станції!

— Не побіжу. Але і ти не підеш.

І дівчина зрозуміла  — не піде. Лише зараз помітила, що на неї дивляться очі не молодого юнака, яким той здавався, а навченого життям чоловіка. Їй стало не по собі, думки огорнула апатія. Втома і нервове перевантаження почали даватися взнаки.

—  І що розповідати?

—  Все, — він заклав  ногу на ногу, готуючись слухати, — почни з початку.

Вона втупилася  відстороненим поглядом перед собою і заговорила.

— Ми вперше зустрілися в метро, на цій станції. В живу. А познайомилися в мережі. Він виявився симпатичніше, ніж на фото. А до того, тижня два переписувались, а потім по телефону розмовляли,— слова лилися суцільним потоком, як до цього сльози, — досі пам’ятаю те хвилювання, перед тим як відповісти на перший його дзвінок. А голос виявився не такий яким уявляла, але і не розчарував, був іншим — особливим. Та він весь був інакшим, і на диво, до сих пір  залишився таким для мене. Навіть померти по особливому закортіло. Так і закрутилося: побачення, квіти, кіно, романтика. Але для мене Макс став більше, ніж просто хлопець, з яким спиш, проводиш час. Навіть не рідна душа, а … Не знаю як пояснити. Він — це я. Але трохи інший — цікавіший, кращий. — На мить посміхнулася. — І я розчинилася в ньому. Відкрила душу і віддала йому, а він погрався, а потім втоптав мої почуття в гнівно. —  Очі зробилися холодними, а голос твердим. — Говорив слова любові. Я вірила. Ідіотка! І любила! А найжахливіше — кохаю до сих пір! — перевела  подих. — І от ми зустрілися знову. Тут. Як і колись. Макс заявив, що любить іншу. — Дівчина закрила повіки. — А найгірше те,  що зустрічався з нею за моєю спиною. Брехав в очі цілий місяць. А потім просто вибачився, наче так і треба. Сказав, що помилився: у нього до мене, мовляв, була лише закоханість. Серцю ж, не накажеш. — Стиснула в руках хустинку так, що побіліли кісточки пальців. — Так! Дійсно! Не накажеш! Як же хочеться не любити! Не пам'ятати! Не знати цієї чортової любові! Поясни: як можна говорити, що любиш, а потім, що розлюбив? Як це розлюбити? Я не розумію…

— Ми багато чого не розуміємо в цьому житті, — спокійно відповів, — потрібен час, щоб все збагнути.

— Час? Знову він? Але чому? Скільки того часу? Все життя чекати? А нащо? Все одно вмирати, рано чи пізно, то чому не зараз?

Він мовчить. Та дівчина і не чекала відповіді.

— Гадаєш, я одна з тих дуреп, які через кожного ідіота, яких їх кинув, ріжуть вени? Ні! І до нього були стосунки невдалі. Але тут інше. Я нічого не можу вдіяти з собою! З цим болем. А з кожним днем він все сильніше. А всі кажуть «час», — притулила вогку хустинку до мокрих очей. — Та час це ніщо, коли немає поруч того, за ким на край світу поповзеш. Я відчуваю, що повільно вмираю і, в той же момент, не в змозі померти. І я хочу жити? Хочу! Хочу зустрічати світанки, бігати під літнім дощем і навіть їздити в цьому довбаному метро. Але ти не уявляєш, як воно тисне тут. — поклала руку на груди. — Особливо ночами. Немов вставили кіл в душу і прокручують його там глибше і глибше.

— Не уявляю. Але варто почекати.

— Та скільки чекати? Вже два місяці минуло, а ніби два роки. Я просто не витримую більше! Дах їде! Клініка повна!

— Витримаєш. Люди і не таке переживають.

— Можливо. Але сенс? Хіба це життя?

— Але не привід вмирати.

— А який привід потрібен для смерті або для життя? — звела брови на переніс. — Навіщо існувати, якщо той, кого любиш, забув тебе і зараз з іншою... — Носовичок випав з рук. — І  знати, що нічого вже не змінити. Нічого! І дійсно: любити не примусиш. От, що мені робити? А?  Рятівник, блін? Як від цього врятуєш? Що мовчиш?