Читати книгу - "Тінь корони, RIV"

ХІІІ

       Військо вирушило у похід вночі, коли яскравий місяць освітлював дорогу. Король їхав попереду на своєму коні, за ним йшли лицарі, зібрані з різних куточків королівства. Едріан був зосереджений на своїх думках і тримався поряд з Томасом. Хлопці обмінювалися короткими поглядами, адже кожен з них знав, що на них лежить велика відповідальність. «Тримайся близько, Едріане! Не відходь далеко!» — нагадував Томас, дивлячись на друга, який виглядав трохи схвильованим. Після кількох годин походу військо зупинилося, щоб перепочити. Ігвард вирішив дати відпочинок своїм воїнам і коням, а також провести зібрання радників, щоб обговорити наступні кроки. Поки радники обговорювали стратегію, Едріан і Томас відійшли трохи вбік.  «Ти готовий до цього?» — запитав Томас, турбуючись про друга.  «Так, я готовий. Але все ще відчуваю тривогу», — зізнався Едріан.  «Не бійся, це також мій перший похід, і сподіваюся, що не останній», — підбадьорив його Томас, поклавши руку на плече.

       Після всіх важливих справ воїни сиділи довкола полум’я, яке освітлювало лише частину їхніх змучених облич. Серед них, трохи осторонь, зосереджено дивився в темряву Місон — молодий історик, літописець, який теж захотів у похід для документації боя. Він був високим чоловіком із довгим чорним волоссям і густою бородою. Його сині очі блищали у світлі вогню. Ігвард, який сидів неподалік, раптом звернувся до нього.  «Ти знаєш щось про ці землі?» — запитав король, вдивляючись у молодого літописця. «Я знаю багато легенд про них, Ваша Величносте», — відповів історик, підводячи голову. Ігвард трохи нахилився вперед. Його голос став серйозним, але теплим: «Мій батько колись розповідав мені про ці місця. Про те, що їх називають «Гиблими землями». Але я пам’ятаю лише уривки. Розкажи, що тобі відомо».  Місон вдихнув, трохи помовчав і почав: «У серці Тенебрійських лісів, де навіть денне світло пробивається лише тонкими промінчиками крізь густі крони дерев, лежать землі, окуяні таємницями та овіяні легендами. Від цієї місцевості тягне холодом і запахом тління, а вночі тут лунають моторошні шепоти та з’являються тіні, що рухаються, немов живі. Тільки відчайдухи або нерозумні наважуються ступити на її територію». Едріан, який сидів поряд із Томасом, підняв голову. «А чому?» — поцікавився він. «Ці землі колись належали древньому племені Друмалісів. Вони були гордими воїнами й мистецькими ремісниками, що жили в злагоді з природою. Друмаліси вшановували духів лісів та річок. Але їхня слава стала їхньою загибеллю. За легендою, перший король Денегора вирішив позбавити свої землі від цього племені» — продовжив літописець.  «А що було далі?» — запитав Томас, нахиляючись ближче до вогню.

       Місон продовжив розповідь: «Король завдав їм жорстокої поразки. Говорять, що цілі пагорби були залиті кров’ю, а ліси поглинали крики вмираючих. Урешті король наказав спалити поселення до тла, а мешканців вирізати. Жоден не вижив. Їхні святилища були зруйновані, а духи — зневажені». Ігвард нахмурився. Його голос став більш серйозним: «Мій батько згадував про якесь прокляття». Історик кивнув: «Перед смертю старійшина племені прокляв ці землі. Його останні слова були: «Хай ніхто не знайде тут спокою! Нехай душі наші витають над цими пагорбами, вбиваючи кожного, хто насмілиться ступити на нашу територію» і згодом його серце зупинилось». Лицарі перезирнулись, а літописець продовжив: «З того часу ніхто не наважується жити на Гиблих землях. Кажуть, що кожен п’ятий житель Денегора помирає, якщо хтось осмілиться увійти туди. А самі відвідувачі гинуть у великому вогні через три дні і три ночі». Запанувала гнітюча тиша. Навіть тріскотіння вогню здавалося надто гучним. «Чи це правда?» — пошепки запитав Едріан. Ігвард не відповів одразу, поглянувши у темряву лісу. Його обличчя застигло в задумі. Лише за хвилину він мовив: «Це лише легенда, звичайна казочка для діток». Згодом всі полягали відпочивати, лише дозорні не спали. А Едріан із Томасом переговорювались на тему легенди. «Да спіть вже…» — тихим, але суворим голосом промовив Ігвард. «Та добре… добре. Не злись ти так» — відповів Томас та повернувся на другий бік.

       Зранку, через три години відпочинку військо знову рушило далі. «Чому сумуєш?» — запитав Мартін у Ігварда, помітивши його похмурий вираз.  «Розумієш, у поході всі мої друзі, молодший брат, Едріан, який став мені як другий брат, та всі інші. Я готовий до своєї загибелі, але не до їхньої…» — закінчив король, помахавши головою. Після короткої паузи він додав: «Не можу».  Мартін оглянувся назад і побачив багато знайомих облич, друзів, і сказав: «Розумію. Я тебе розумію». Всі були спокійними. Просто йшли, розмовляли, жартували. «Вісенте, ти справді вважаєш, що зможеш влучити у ворога зі ста метрів?» — спитав Луїс, розмахуючи руками. «Звичайно! Я ж не випадковий стрілець, як ти», — відповів Вісент, усміхаючись. «Якщо ти не зможеш вразити ціль, не варто й намагатися!». Голосно запитав Вісент: «А, так це тому, що я низького зросту?!». Луїс поклав руку на пличе побратиму. «Не кожен має талант до стрільби із арбалету, Вісенте! Не переймайся», — пояснив він і доповнив: «Просто запам'ятай, що в бою все має значення! І зріст не важливий». Вісент посміхнувся.  «Ти завжди такий серйозний! Коли ж ти навчишся веселитися?» — запитав він. «Після повернення до міста, я, можливо, влаштую банкет! А поки краще зосередься на тому, як не потрапити під меч», — віджартувався Луїс, підкреслюючи свої слова. «Ха! Гаразд, буду обережним заради банкету», — весело відповів Вісент. Із легким сміхом вони продовжили свій шлях. Тим часом Едріан теж сумував. За батьком, який би він не був. Хвилювався за Марієтту, та не находив собі місця, що ні чого не розповів своєму кращому другу. «Приїду, та схожу додому для знайомства батька із Марієттою та її родиною. Цікаво, що він скаже, коли зрозуміє, кого прогнав. А також вибачусь перед Ніро. Так… так і зроблю» — думав він, поки його не відволік Томас.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍