Читати книгу - "Заклиначка стихій, Поліна Ташань"

— Штовхнути когось струменем води — це, звісно, класно, але воно навряд чи працює так, як із вітром, — сказала Марія.

— А й справді. — Вона здригнулася від самої думки, що забула про безпеку. Не можна видавати свої сили. Король дізнається — їй кінець. — Пішли швидше по Джейн, а то запізнимось. Кажуть, викладач той ще буркотун.

Лекції з історії проводили у великій аудиторії з доволі нестандартним оформленням інтер’єру. Замість звичайних парт, тут діагоналлю до дошки розміщувалися столи на п’ять чоловік, що мали форму півкруга. Так, людям скраю трохи незручно повертатися до викладача, але це наче мало покращити роботу в команді. Історію в Академії вів Містер Прескот. Аліса запам’ятала його, як низенького чоловіка середніх років, що завжди носив з собою товстий дипломат. До перевороту він мав посаду писаря короля, а зараз від нього часто смерділо сигарками.

Зайнявши собі місце в кінці кабінету, дівчата мовчки чекали на початок заняття. В аудиторії продовжували збиратися люди, створюючи поки терпимий гамір. Сюди ж прийшла й Маргарет зі своїми подругами. Аж ось на горизонті з’явився світловолосий парубок в окулярах. Замість форми — стримані штани і сорочка, рукава закочені до ліктів, а через плече перекинута велика прямокутна сумка на довгій ручці. Він був високий, навіть дуже — майже два метри заввишки. Однак Алісу більше здивувало те, що вона його впізнала. Слідом за ним в аудиторію зайшла Люсі й стала поруч. Її маківка не діставала до його ключиці. Тоді Аліса згадала: саме цей хлопець сперечався з заклиначкою розуму в бібліотеці. Правда, коли він сидів, зріст Аліса не помітила.

Вони стояли біля входу, шукаючи очима місця. Раптом хлопець, побачивши Джейн, широко всміхнувся та помахав до неї рукою.

Аліса не назвала б цю усмішку привітною.

— Джейн, це хто? — пошепки спитала Марія, помітивши парубка.

— Чудакуватий велетень? — Джейн пирхнула. — Це мій брат. Він першокурсник, як і ви.

— А ви рідні?

На це запитання Джейн вирішила не відповідати й просто всміхнулася, злегка похитуючи головою. Аліса розуміла сумніви Марії. Хоча, коли хлопець підійшов ближче, стало помітним, що в них були однакові сірі очі та загалом схожі обриси обличчя.

— Вітаю, шановні пані! — Він вклонився, по-діловому склавши руки за спиною. — Бачу, ви тут сумуєте. Дозвольте мені це виправити.

Джейн закотила очі:

— Боже, Генрі, не ганьбися.

— От же ж… Не дала мені самому представитися. — Він кинув на сестру докірливий погляд та підсів за їхній столик, лише потім спитавши: — Не проти?

Марія похитала головою.

— Ми раді новій компанії.

Лише після цього Люсі сіла за стілець поруч з Генрі. Її вираз говорив, що, якби не він, вона б сюди й не поглянула.

— Ти поки що найвищий в Академії, серед усіх, кого я бачила, — озвучила Марія, злегка гигочучи.

Часом від її нетактовності Алісі ставало незручно, хоч вона й знала, що Марія не мала нічого поганого на меті.

— Гм, а я й не помітив, — посміхнувся він.

— Без образ. Це круто! — сказала вона та випрямила спину, поправляючи піджак. — До речі, гарно вдягаєшся.

Насправді атмосфера була не такою напруженою, як спершу здавалося Алісі. Щодо Люсі не точно, але з Генрі вона могла подружитися. Потрібно лише використати можливість, щоби познайомитися ближче.

— Варто, мабуть, представити мою мовчазну подругу. — Він закинув руку на її плече, обійнявши так, що вона зніяковіло розширила очі. — Люсі Палмер, наймогутніша чарівниця розуму на курсі й цінитель хорошої літератури, особливо про стародавню магію та закляття.

— З наймогутнішою перебільшив, — видихнула вона, прибираючи руку Генрі, і привітно кивнула. — Приємно познайомитися.

Спершу Аліса думала, що ці двоє зустрічаються, але вочевидь це не так. Вона вже хотіла запитати про бібліотеку, та Марія її випередила:

— Навзаєм. Я Марія, це Аліса і Джейн. До речі, ми тебе, здається, вже бачили. — Вона на мить задумалась, а тоді, клацнувши пальцями, додала: — На тому занятті, де ви валили один одного на землю.

Люсі від спогадів стиснула губи:

— Не найкраще перше враження.

— Чому? Це було непогано, — обізвалася Аліса, кинувши погляд на Маргарет. — Ти майже впоралась з дочкою герцога.

— О, вона б впоралась! — Генрі закивав. — Це все їхня викладачка, що так хоче пробратися до титулу.

— Родман? Чому я не здивована? — кинула Джейн.

— Не біда, — сказала Люсі, усміхнувшись, і, перевівши погляд на Алісу, доповнила: — Я все одно не хочу привертати до себе увагу.

Думки Аліси вмить охопила тривога. Що це було? Заклиначка розуму не могла ж знати про її сили? Можливо, вона себе накручувала, але для неї ці слова прозвучали двозначно.

— А ти який майстер: ілюзій, примусу чи емоцій? Вас уже розподіляли? — поцікавилася Джейн, перебираючи в руках ручку над розгорнутим зошитом.

Різні майстри — чи не єдина річ, яку Аліса знала про ключників. Вони завжди найкраще контролюють лише одне русло своєї магії. Інші теж є, але розвинені слабко. Цим вони відрізнялися від заклиначів стихій.