Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

є не менш — а в деяких випадках навіть більш — релігійними за християн по всіх країнах Західної Європи».

Релігійні американці також частіше створюють традиційні сімейні структури, ніж їхні світські співгромадяни. За даними Центру П’ю, групою з найменшою ймовірністю вступу в шлюб є атеїсти (36%) й агностики (35%), у порівнянні з мормонами (66%) і пресвітеріанцями (64%), до прикладу. Християни також мають дітей у кількості вищій за «рівень заміни» (більше від двох дітей), порівняно з усім населенням Америки.

Релігія залишається центром американського життя, як і передбачали батьки-засновники. Релігійна толерантність передувала у Сполучених Штатах толерантності расовій на кілька століть: власне, універсальність релігійної толерантності стала поштовхом до більшої расової толерантності. Релігійна свобода надала підґрунтя для побудови родини й громад упродовж усієї американської історії. Релігія завжди виступала головним стимулом обов’язку — і завдяки сповненому обов’язку народу процвітала американська культура прав. Якби наша культура відвернулася від свободи релігії, наслідком стала б не більша свобода, а тиранія згори.

Права вимагають культурної готовності захищати їх

Позаяк права американців існували до встановлення влади, а головним серед особистих прав є право на самозбереження, батьки-засновники визнавали право тримати й носити зброю, необхідну для захисту від влади. Вони так жахалися тиранії централізованого уряду, підтримуваного регулярною армією, що прямо встановили часове обмеження на військові асигнування через Конгрес у статті І, розділу 8 Конституції. З тієї самої причини засновники робили велику ставку на ополчення («міліцію») — загони, що можуть бути зібрані на місцевому рівні або на рівні штату, — для стримування амбіцій знахабнілих національних збройних сил. Ці ополчення складалися б з «наших синів, наших братів, наших сусідів, наших співгромадян», як казав Александр Гамільтон. Тому й Томас Джефферсон намагався додати в Конституцію Вірджинії такий пункт: «Жодній вільній людині не забороняється застосовувати зброю». Саме тому й батьки-засновники зафіксували право носити зброю в Конституції: для попередження тиранії. «Роззброїти людей, — говорив Джордж Мейсон, — є найкращим і найлегшим шляхом поневолити їх». Як зауважує Девід Харсані: «У писаннях і промовах батьків-засновників Америки загроза роззброєння завжди була як casus belli[15]». Із цієї причини також велика кількість американців на момент заснування країни мала вогнепальну зброю, хоча й приховувала це.

Чи вважалося це право особистим? Так, бо інакше воно не мало б сенсу, враховуючи те, що скликуване ополчення являло собою скупчення індивідуумів. «Тут кожна приватна особа має право озброїти себе сама», — казав Джон Адамс 1770 року. «Як і закон, зброя збентежує і відлякує нападників та лиходіїв, — казав Томас Пейн. — Жахливий безлад стався би, якби половина світу була позбавлена її, адже поки в серцях людей є місце жадібності й честолюбству, слабкі будуть жертвами сильних». Більшість присяжних на процесі «Округ Колумбія проти Геллера» (2008) ухвалила, що права на зброю не обмежуються членством в ополченні, а насамперед поширюються на всі випадки того, що є суттю ополчення, тобто самозахисту.

Американська культура зброї створювалася, щоб дозволити якнайбільшому числу законослухняних американців озброюватися для захисту своїх прав. Спочатку Америці не вдавалося підтримувати належне універсальне застосування природних прав, викладених у Декларації незалежності. Чорношкірі та корінні американці масово підлягали роззброєнню. Але з поширенням руху за громадянські права забезпечення афроамериканців зброєю стало ключовою метою — метою вартою прагнення. Історик з Оксідентал-коледжу Таддеус Рассел зауважує: «Одною з найголовніших нерозказаних історій про рух за громадянські права є історія про те, що для його ефективності знадобилося активне застосування сили з боку чорношкірих». Історик Чарльз Кобб підтверджує: «Вряди-годи зброя ставала найпершим знаряддям у пошуку афроамериканцями шляху до свободи».

Права вимагають духу пригодництва і ризику

Людина відчуває потребу контролювати своє оточення: в цьому корінь права власності. Джон Лок правильно вказав на те, що володіння майном є простим продовженням ідеї власності на свою працю: коли ми беремо щось із природного стану, поєднуємо з цим нашу працю і додаємо до цього щось своє, тим самим ми робимо це нашою власністю. Право власності, як писав Джон Медісон у 10-й статті «Федераліста», виникає зі «здібностей людини».

Палка потреба людини контролювати своє оточення часто веде до бажання порушувати права інших. Нам усім потрібна упевненість, то чому б не забезпечити себе економічно, порушуючи чужі права? Спокуса захистити себе від мінливості життя через вторгнення в економічну свободу інших тривала і триває всю історію людства. Вона, зокрема, призводила й до найгіршої тиранії в історії. Упродовж століть мислителі вважали, що «бонзи», які сидять на вершині економічної структури, можуть найефективніше розподіляти ресурси, гарантуючи економічну безпеку для всіх, і результатом цього були нові й нові століття економічної стагнації. Така думка панувала в багатьох прогресивістських рухах Європи, які надавали перевагу централізації перед децентралізацією та «компетентності» перед свободою. Апофеозом централізованого планування, безумовно, став Радянський Союз, у якому сумнозвісні сталінські п’ятирічки призвели до Голодомору в Україні, а також комуністичний Китай, де політика «Великого стрибка» Мао Цзедуна коштувала життя 40 мільйонам людей.

Насправді економічна сфера покладається на широке розмаїття знань, а також, що найважливіше, на права власності й на права на привласнення своєї праці — в широкому розумінні. Адам Сміт прославляв поєднання інтересів і знань на всіх щаблях суспільства, вказуючи на те, що розмаїття бажань і вмінь веде до вдосконалення і першого, і другого. Економіст Фрідріх Гаєк слушно відзначав, що конфлікт між «прибічниками спонтанно розширюваного людського порядку, створеного конкурентним ринком» і тими, хто виступає за «впорядкування людських взаємодій центральною владою на ґрунті колективного користування доступними ресурсами», коріниться в неусвідомленні планувальниками того, як багато вони не знають.

Щоб побачити, як права в питаннях власності й економічних матеріях важать для суспільств, достатньо порівняти досвід Північної та Південної Кореї. Дві країни розділені лише штучним політичним бар’єром — їхнє населення етнічно однакове. І попри все шість десятиліть центрального планування на Півночі дали валовий внутрішній продукт (ВВП) на душу населення в обсязі 1214 доларів у 2017 році; тим часом у Південній Кореї за той самий період ВВП зріс до 30 тисяч доларів на душу населення. Північні корейці навіть на зріст менші на 8 см за південців, що пов’язано з недоїданням. Пересічна тривалість життя в Північній Кореї відстає від південнокорейської на десяток років. 97% доріг у Північній Кореї — неасфальтовані (на Півдні таких — лише 8%).

Більшість із нас, мешканців Заходу, живе в так званій змішаній економіці, у якій вільний ринок доповнюється програмами центрального планування. Легко сплутати доходи від централізованого перерозподілу благ із