Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— І ти думаєш, ми погодимось? — промовила Агнесса.
— Я думаю… ви захочете вислухати. Бо наступного разу, коли я прийду — я не злізу з коня. Я увійду з усіма. З величезною армією. І тоді ви не почуєте голосу. Лише дзвін сталі і крик мертвих.
Він замовк. У залі — лише дихання. Він подивився на вільний стілець, та ніби в себе вдома пішов до нього, не помічаючи, що охорона намагається його затримати. Ніби в себе вдома.
Тиша в залі ради Комрада стала густішою за дим. Дактарус сидів, склавши руки на грудях, його погляд був спрямований прямо на Агнессу. Вона не відводила очей, хоча все її нутро кричало: «Не довіряй. Не вір.» Але вона знала — істина, якою б не була, дає шанс зрозуміти, як боротися.
Вона зробила крок уперед.
— Ти прийшов не з війною, а з нагадуванням. Ти дав зрозуміти, що це — лише початок. І раз ти тут, Дактарусе, як король свого народу, скажи: хто ви? Що робить вас такими? Чому ваші люди — не як ми?
Дактарус довго мовчав. Ніби підбирав слова якими нагодувати цей натовп. І лише ледь помітно усміхнувся.
— Наш народ… ви називаєте нас варварами. Тваринами. Потворами. Але ми — люди. Просто… інакше влаштовані.
— Продовжуй, — жорстко сказала Агнесса.
Він видихнув, ніби з полегшенням.
— Ми народилися там, де не мало бути життя. Під північними схилами, в горах, які завжди вкриті льодом. Там, де ніч триває місяцями, а сонце — лише міф. Наші предки втекли туди у вигнанні. Ніхто точно не пам’ятає, за що. Хтось каже — ми були прокляті. Інші — що ми відмовились служити старим королям. Але факт один: ми не вмираємо.
Слова впали, як каміння у воду. В залі залунали шепоти.
— Не вмираєте? — перепитав один зі старійшин.
— Від старості — ні. Наш вік… не вимірюється роками. Я жив і правив ще сто років тому. Я вже приходив на ці землі. Був молодшим, дурнішим. Нас вигнали. Ми пішли. Але ми чекали. Бо час — не наш ворог.
Агнесса стиснула перила столу.
— А тепер повернулися. З новими зубами. З кістяними коронами. І з возами, повними мертвих.
— Бо все, що ви думаєте про нас як про легенду, — правда. Казки, які ви шепочете дітям — про людожерів у горах, про тварюк, що вирощують людей як худобу — це все правда. Ми — це.
— Чому? — прошепотіла одна з жінок-радниць. — Чому ви їсте людей?
Дактарус відповів спокійно:
— Бо мусимо. Ми… інакші. Нас не вбивають хвороби. Наші тіла ростуть повільно, але стають міцними. Ми не живемо, як ви. Ми тримаємо силу в крові. В м’ясі. В серцях. Інакше — згасаємо. І не будемо такими великими та могутніми.
Він пройшовся по залі. Не поспішаючи. Без погроз. Але в його ході було все — тяжке величчя, звичка до виживання.
— Коли їжі мало — ми тримаємо полонених. Коли приходить збір — беремо те, що потрібно. Ми не раби голоду. Ми — його діти. Колись ми їли один одного, але час дав нам зрозуміти, що ззовні, на рівнинах є набагато більше слабшої їжі. Ви боїтеся нас не тому, що ми злі. А тому, що ми — їмо вас. Ми не ховаємось за законами. Ми живемо, щоб жити.
Агнесса стиснула губи.
— Ти називаєш це чесністю. А я — прокляттям. Але тепер я розумію. Ви не прийшли завойовувати. Ви прийшли… згадати, що були тут. І забрати назад.
Дактарус кивнув.
— Ви називаєте ці землі своїми. Але багато століть тому — вони були нашими. Ми забрали пам’ять, коли нас вигнали. Тепер — повертаємось. Не з помсти. А з… інстинкту.
— Я не прошу пробачення. Не прошу здатися. Я лише хочу, щоб ви знали: ми повернулися. І ми — не міф. Ми — майбутнє, яке ви забули.
У залі запанувала могильна тиша. Ніхто не знаходив слів.
Бо вперше за всю війну, ворог став обличчям давньої правди.
У залі досі висіла важкість, як перед бурею. Слова Дактаруса зависли в повітрі, не даючи дихати. Він говорив про давнє, про кров, про вічне життя, і навіть найстійкіші радники відчували, як усе, у що вони вірили, хитається.
Агнесса зробила крок уперед. Обличчя — кам’яне, голос — сталевий:
— Ти прийшов добровільно. Ми вислухали. Але тепер… ти не підеш. Ми залишимо тебе тут, і ти дізнаєшся, що значить бути полоненим. Без війська. Без влади.
Дактарус не змінив виразу. Не знітився. Тільки кивнув… і ледь посміхнувся.
— Я знав, що ви спробуєте. Це… природно.
— Стража! — крикнула Агнесса. — Взяти. Закувати. Під нагляд.
Два вояки наблизились, крок за кроком. Один тримав кайдани, другий — важкий меч напоготові. Але Дактарус підняв руку.
— Перш ніж ви це зробите… послухайте. Я скажу лише одне. І якщо ви не передумаєте — я здамся.
Агнесса насупилась.
— Говори. В останній раз.
Дактарус випрямився. Його очі стали холодними, а в голосі зникла ввічливість.
— Я прийшов сюди один, так. Але не без наслідків. Поки я тут — ви не чуєте лісу. Не чуєте птахів. Не чуєте вітру. Бо їх більше нема.
Він зробив паузу. Стражники завмерли.
— Поки я тут — вони чекають. У кожному яру, в кожній долині. Не мої люди. Не моє військо. Ті, хто були тут до нас усіх. Ті, що… прокинулись.
— Що ти мелеш? — прошипів один зі стражів.
— Я знаю, що ви думаєте: «візьмемо його, відрубаємо голову — і все скінчиться». Але... я не головний. Я — глашатай. Я стою тут, щоб дати шанс. Бо якщо я не повернусь… далі вже не буде слів. Тільки попіл.
У залі запанувала моторошна тиша. Він говорив це не з погрозою. А як вісник. І всі це відчули.
Агнесса повільно видихнула.
— Ти блефуєш.
— Тоді спробуй. Убий мене. І через декілька годин тут стоятиме те, що навіть ваша історія боялася записати в літописах.
Один із старійшин підскочив:
— Що він має на увазі?! Хто «вони»?!
— Ті, кого ви не бачите. Хто був під землею, поки ви будували храми. Хто пив воду до ваших пращурів. Хто знає, як знищити міста без стін і меча.
Агнесса стояла, стискаючи щелепу. Її пальці побіліли.
— Ти знаєш, що якщо брешеш — загинеш першим.
— Знаю. Але якщо не брешу — ви всі станете останніми.
Минуло ще кілька секунд. Потім вона повернулась до стражів:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, хто йдуть, Ivaarr», після закриття браузера.