Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вивести за межі міста. Під охороною. Не чіпати. Випустити в ліс. Нехай іде.
— Це безумство! — вигукнув один із командирів.
— Це… страх розуму. І поки він говорить — у нас є час думати.
Дактарус нічого не сказав. Тільки подивився їй в очі. І кивнув — не як переможений, а як той, хто зробив потрібний хід.
Дорога від ради до воріт була недовгою, але здавалася вічністю. Дактаруса супроводжували вісім охоронців: четверо попереду, четверо позаду. Усі напружені, руки — на руків’ях мечів, плечі — стиснуті від напруги. Але він ішов легко, з гордо піднятою головою, не як полонений, а як… гість, втомлений від нудьги.
Він оглядав вулиці. Людей, які визирали з вікон. Старих, що застигли на порогах. Дітей, яких матері поспіхом забирали з дороги.
І весь цей час — говорив.
— Ваш камінь втратить тепло. Ваші стіни знову стануть пилом. А ви? Ви навіть не зрозумієте, коли все почнеться…
Один з охоронців стиснув зуби:
— Закрий пельку, виродку.
Дактарус повернувся до нього — повільно, як вітер повертає листя.
— Ти боїшся, бо відчуваєш. Ти не бачиш — але твоя кров знає. Те, що під землею. Те, що спить під горами. Воно прокидається. І вас навіть не спитають, чи готові ви.
Вони проходили повз старий фонтан. Вода в ньому застигла, мов дзеркало. Дактарус глянув на своє відображення — і розсміявся.
— Знаєш, що найстрашніше? Ви думаєте, що історія — це ви. А насправді, ви — виноска. Маленький епізод у циклі, що повторюється. І зараз — новий цикл уже пишеться вашою кров’ю.
Вони дійшли до воріт. Ті вже були відчинені. Чекали. Біля самого виходу стояв його чорний кінь, наче чекав із самого початку.
Один з охоронців кинув:
— Йди. Поки ми дозволяємо.
Дактарус підійшов до коня, торкнувся його шиї, легко і плавно вскочив у сідло.
Він подивився на стіни. На людей. На небо. Потім знову — на солдатів, які його проводжали.
— Ви ще скажете: «Чому ми не вбили його тоді». І ваші діти питатимуть вас про це. А ви мовчатимете. Бо всі ви — вже мертві. Просто ще йдете.
Він натягнув поводи. Кінь розвернувся.
І тільки тепер, коли він в’їхав у першу тінь лісу, вони побачили силуети. Спершу кілька. Потім — десятки. А далі — сотні.
Фігури, ледь помітні між деревами. Високі. Могутні. У масках. З сокирами на плечах. Вони не рухались. Просто стояли. І чекали.
Він їхав до них.
І коли останні промені сонця торкнулись його мантії, він повернув голову через плече… і посміхнувся.
Потім зник. Наче розчинився у подиху лісу.
І тільки тиша лишилась за ним. Тиша, повна майбутньої різанини.
Комрад ще не оговтався від відходу Дактаруса, але рада вже зібралась знову. Зал був напружений — страхом, розгубленістю і тривогою. Дактарус пішов… але його тінь залишилась у місті.
Агнесса стояла біля вікна, дивлячись на ліс, куди нещодавно зник силует того чоловіка-звіра. У руці вона тримала тканинний ремінець — стиснутий, мов єдиний якір здорового глузду.
— Ми не можемо мовчати, — нарешті заговорила вона. — Рібел має знати. Івар, Клер, Калхаан… вони мають бути готові.
— А якщо Рібел вирішить завдати удару першим? — хрипко запитав один із воїнів. — Це спровокує його. Саме цього він і хоче.
— А якщо вони не дізнаються? — заперечила Агнесса. — Тоді вони загинуть, навіть не зрозумівши, від чого померли.
Монстр, який увесь цей час мовчав, відірвався від стіни:
— Відправимо чотирьох. Досвідчених, швидких. Один — розвідник, один — посол, два — охоронця. Не верхи, а старою стежкою вздовж ріки. Там менше шансів потрапити в очі.
Агнесса кивнула:
— Добре. Я оберу посланця. Ви — охорону. Нехай вирушать до світанку. Поки Дактарус не повернувся до своїх таборів. Поки він не наказав закрити всі шляхи.
Один зі старійшин підвівся:
— Що ми їм передамо? Що ми взагалі знаємо?
— Передамо правду, — твердо сказала Агнесса. — Все, що він сказав. Все, що ми побачили. І найголовніше: попередження. Бо поки він грає словами — у нас ще є шанс грати стратегією.
Монстр склав руки на грудях:
— А якщо вони перехоплять посланців?
— Тоді… — Агнесса на мить замовкла. — Тоді хай хоч один дійде. Ми повинні ризикнути. Інакше втратимо все.
Так і вирішили.
Вночі, коли вулиці завмерли, і лише патрулі шепотілися в провулках, четверо людей у сірих плащах покинули Комрад через потаємний прохід у південній стіні.
Попереду — ліс, темрява, ріка і майже недосяжний Рібел.
Але за їхніми спинами лишився місто, що тримався на останній краплі віри в союз.
І якщо хоча б один з них дістанеться — отже, надія ще жива.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, хто йдуть, Ivaarr», після закриття браузера.