Читати книгу - "2. Прокляття Старого Млина, Yana Letta"

Розділ 23: Ще одна тінь у вікні

Шпилі затихли після заходу сонця.

Навіть собаки, які зазвичай гавкали на кожну тінь, мовчали.

Сонце вже сховалося за горизонтом, і тільки місяць кидав слабке світло на поля та старий млин.

Але, як і завжди, не всі в селі спали.

Іван не спав.

Він крутився у ліжку, намагаючись не думати про замок, який вони знайшли, про дивного чоловіка, який жив у млині, і про ті сліди в землі.

Але чим більше він намагався про це не думати, тим більше ці думки лізли в голову.

Він зітхнув, перевернувся на інший бік, подивився на вікно…

І раптом завмер.

Вікно його кімнати виходило прямо на млин.

І в цей момент у верхньому вікні млина щось з’явилося.

Тінь.

Темний силует стояв прямо у вікні млина.

Високий.

Нерухомий.

Людський.

Іван відчув, як у нього пішли мурашки по спині.

— Ой-йой…

Він кліпнув.

Силует не зник.

Хтось стояв там.

Він не хотів у це вірити.

Але це було реально.

Іван хотів заплющити очі й просто вдавати, що цього не бачить.

Але тут сталося найгірше.

Силует…

повільно ворухнувся.

Тінь у вікні зрушила з місця.

Іван скочив на ноги.

— ОЙ, НІ! ОЙ, НІ! ОЙ, НІ!

Він рвонув до вікна і різко його зачинив.

Потім відскочив на кілька кроків назад.

Його серце гатилося так сильно, що він думав, що його буде чути на всю хату.

Він ще раз зиркнув на млин.

Силует зник.

Але він його бачив.

Він КЛЯНЕТЬСЯ, що він його бачив!

— Я його бачив… — прошепотів він сам до себе.

І раптом зрозумів, що мусить розбудити інших.

Він швидко схопив телефон і набрав Максима.

— БЕРИ ТЕЛЕФОН! БЕРИ ТЕЛЕФОН!

Після третього гудка Максим відповів сонним голосом:

— Іване, якщо це не пожежа, землетрус або кінець світу, я тобі…

— ЦЕ НЕ КІНЕЦЬ СВІТУ, АЛЕ Я БИ НЕ БУВ ТАКИЙ УПЕВНЕНИЙ!

— Що?

— Я БАЧИВ ТІНЬ У ВІКНІ МЛИНА! І ВОНА РУХАЛАСЯ!

На іншому кінці запала тиша.

— Максиме? Ти ще тут?

— Ми зустрічаємося біля ставка.

— Що?!

— Збирайся. Негайно.

І все.

Максим вимкнув телефон.

Іван хвилину стояв, кліпаючи очима.

Потім простогнав:

— Ну чому я це взагалі розповів?!

Через п’ять хвилин всі слідопити вже були на місці зустрічі.

— Розповідай. Що ти бачив? — сказав Максим.

Іван ще раз глибоко вдихнув.

— Тінь. У вікні млина.

— Людську?

— Так. І вона… вона рухалася.

Соломія перегорнула сторінку в блокноті і швидко зробила запис.

— Але ми ж уже бачили тінь раніше… — сказав Тимко.

— Так, але тепер вона була БІЛЬШЕ. І ВОНА ВРУХАЛАСЯ.

Максим замислився.

— Це означає, що ми не просто шукаємо сліди минулого.

— Що ти маєш на увазі?

— Це означає, що "воно" досі там.

Настала тиша.

Навіть Бублик, який сидів поруч, перестав ворушити хвостом.

Бо тепер вони знали правду.

Млин не був просто місцем старої трагедії.

Хтось або щось у ньому було.

І воно бачило Івана так само, як він бачив його.

Максим перевів погляд на темний млин.

Він ледь вирізнявся у місячному світлі.

І був тихим.

Занадто тихим.

— Ми йдемо туди завтра вночі, — нарешті сказав Максим.

— ЩО?! — Іван ледь не задихнувся.

— Ми повинні дізнатися, хто це.

— Або що це, — уточнив Тимко.

Іван знову схопився за голову.

— Ну все. Я прощаюся з життям.

— Та годі тобі! Ми ж не підемо просто так! Ми будемо обережні.

— Ага, "обережні"! А коли хтось із нас пропаде, що ви скажете? "Ну, принаймні ми були обережні"?

Соломія посміхнулася.

— Якщо щось пропаде, це буде не хтось, а щось.

— Та чудово! Просто чудово!

Максим поклав руку на плече Івана.

— Слухай, ти ж знаєш, що ми все одно підемо.

Іван важко зітхнув.

— Ну, знаю…

— То який сенс пручатися?

— Бо це страшно!

— Але цікаво.

— Цікаво і страшно — це різні речі!

— Так. Але ми мусимо дізнатися правду.

Іван подивився на друзів.

На Бублика.

На темний млин.

І зрозумів:

Це справді тільки починається.

Слідопити ще раз глянули на млин.

Вікна були темні.

Тінь більше не з’являлася.

Але вони знали, що вона все ще там.

І завтра вночі вони повернуться.

Бо якщо таємницю треба розгадати…

Вони це зроблять.

Навіть якщо правда виявиться страшнішою, ніж вони очікували.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍