Читати книгу - "Quid est Veritas?"

Радник підвівся:

— Досить! Лиши свої знання для тих, хто цікавиться ними й, може, за них тобі заплатить. Ти давно виконав дане тобі твоїм паном доручення, про що й повідом його. Іди з миром до свого житла й не турбуйся справами, тобі не повіреними… Коли ж ти надаєш віри повір’ям, то попильнуй, щоб не стати тобі тим Ангелом Смерті, що має в руках келех, повний ненависті й бажання помсти. Іди!

… Двадцять!.. Тридцять!.. Тридцять одна!..

Немов роблячи вправи на стадіоні, струнка Мартина постать схилялася в ритмічних рухах, у затінку крислатого ріжкового дерева[111]. Випростувалась і знову поринала чорноволосою головою в менший кіш: укладала яйця.

Брала по два обома руками й швидко перекладала з великого коша до меншого, чітко виголошуючи рахунок:

— Сьома копа!

Не погорджувала жодною працею. І завжди мала її повні руки.

На хвилину зупинилася, вперлася рукою в бік, другою ж відкинула з чола пасмо блискучого волосся.

Була гарна й повна здоров’я.

— Дрібні — до хижки! Нам на вжиток, Маркело[112]! А ці, — вказала на відібрані власноручно, — завтра підуть до міста, на торговицю. А що там мука, Максиміне[113]?

Давно вже відпущений на волю домоправець і управитель значного маєтку в Витанії, — близькому селі коло Єрусалима, Максимін пошкрябався за вухом.

Це Мартин батько, старший пан, арматор Теофіл, купив його разом із Маркелою від фамілії прокуратора Валерія Ґрата, Пилатового попередника.

Єдиний із челяді витанійського хутора Максимін міг твердо сперечатися з Мартою, яку любив як рідну, бо ще дитиною носив її на руках.

— Звісно, доміна[114] сама знає, що веліти… Але з твого дозволу спитаю: як же це будемо продавати? Поміркуй-но сама: учням нашого Раббі дати треба, вдовиці Ріспі ти ж сама наказала не відмовляти в їжі аж до нового… Тепер цілісіньких тридцять гомерів[115]…

Чистий сміх, такий мелодійний, як справжні кришталеві дзвіночки, залив прудкими струмочками слова домоправителя.

Загорнена дорогим танаґрійським[116] плащем, у гостроверхому крислатому солом’яному брилі поверх кінця тканини, накинутої на голову[117], сміялася Маріам, Мартина сестра! Відтулила прекрасне обличчя, затінене дотепер віялом-листком, і співучим голосом промовила:

— Безпомилкова річ! Де мова про гомери, там знайдеш відразу мою любу господарну сестру! Хайре[118], Марто! — привіталася грецьким звичаєм.

Смаглява Марта спалахнула радісним рум’янцем і кинулася назустріч гості:

— Як же давно ми не бачилися!.. Яка я рада!

Щоразу, однак, коли вітала сестру-«чужинку», в дусі сподівалася: може, вже тепер Магдалина покине і свою Магдалу й Тиверіаду та остаточно лишиться у своєму новому маєточку, що його недавно купила поблизу в Кедронській долині?..

Однак уважала за незручне ставити сестрі це запитання.

— Чи ж давно приїхала? Вже була в Єрусалимі?.. Що чути по світах? — У питаннях Марта ховала свої надії, також і радість, що в останні часи все більш її хвилювала. — Але одну хвилиночку почекай! Ми зараз скінчимо! Підемо до Лазара. От зрадіє тобі, бідачисько! Ти ж, мабуть, уже знаєш: йому все гіршає…

Марія сіла на край криниці, прикритої вигладженою кам’яною плитою.

Мовчки оглянула широкий двір із добрими, немов щойно поставленими господарськими будовами, з гарним, міцним, чисто виметеним бруком, із великими, тінистими довкола всього двору посадженими фіговими та ріжковими деревами.

Обдивлялася радісно: любила цю садибу, як любила все гарне й утримуване в доброму порядку.

Це почуття промінювало з її постаті безжурною радістю, мов гаряча блакить неба, в якій потонули щасливі від спеки верхів’я акацій, що накривали криницю густою тінню.

— Так уже слухаю! — наблизилася до сестри Марта, обняла її й присіла на цямрину.

Співучий Маріїн голос полив оповідання-новини, як запашний олійок з мистецького ритону[119].

Говорила плавно, витонченою грецькою мовою:

— Питалася ти, чи вже я була в місті. Щойно відтіль! Там життя кипить! Вирує… А що вже тих купців! Із цілого світу! Кажуть, що ще ніколи не було такого велетенського з’їзду, такої кількості прочан… Ти не