Читати книгу - "Quid est Veritas?"

здивуєш: я купую з самого ранку.

Оглянулася до воріт.

— Не розумію, чому досі нема Сари[120]. Я веліла їй прибути сюди, до Витанії… Чи не зайняв її по дорозі той грізний Варрава? Моя Сара все ще така гарна, як була раніш! І мої осли вартісні… а накупи й поготів! Мала б тут бути раніш за мене! Таки ж вона вірна, як пальма!

— Пробач, доміно, що спитаю! — покликав Марту Максимін.

З-за стодоли виткнулося молоде ослятко. Мабуть, блакитно-зеленавий Маріїн плащ змилив його уявою трави, за якою тужив ослик на цім широкими плитами вимощенім подвір’ї. Постояв трохи й прямою дорогою попростував до гості.

З-за криниці із затінку вискочив молодий пес і кинувся назустріч осляті.. Гавкнув, підскочив, намагаючись жартівливо вхопити приятеля за м’які губи.

Але ослик був зайнятий своєю думкою і, замість підтримати гру, брикнув набік. Видко, досить дошкульно вдарив пса, бо той заскавулів і спрожогу кинувся під ноги Марті, що саме поверталася до сестри.

— Ах ти ж розбишако! — покартала ослятко Маріам і погладила його темно-сиву мордочку.

Ослик розтулив ніздрі, понюхав напарфумовану нардом руку, незадоволено пирхнув і відійшов.

— Бач! Не подобається йому мій нард! — засміялася Марія. — До речі: Мірініон говорила, що купці привезли нард… але нечуваний! Казковий… А я вже не мала більш за що купити! Забракло мені гроша… Ти знаєш, як це буває досадно!.. Про мене ж бо ніби написала Сафо:

… люблю я вироби тонкі й пишноту блискучу: Моя ж бо туга це за сонцем, за красою…

Марта зміряла споважнілим поглядом сестрину постать:

«Дивна вона! — подумала. — Вся аж світиться самоцвітами… І в будень! А думки — тільки про купців, парфуми… І це тоді, як Месія має змінити обличчя світу!..»

Вже була розтулила уста, щоб спитати: невже ж це не цікавить сестру? Але затримала питання в думці.

— Чи ж то не ліпше мати людей тільки за те, чим вони є, ніж шукати в них того, чим би ми хотіли їх бачити?

І відгуком на Магдалинину цитату у глибині пам’яті відповіла Гераклітовою[121] мудрістю, що її так любила Магдалинина мати[122]: «Справді мудрий розуміє і за конечне визнає, що всі наявні речі мусять бути саме тим, чим вони є».

Промовила ґречно:

— Тож оповідай нам, селянам, що там чути в твоєму широкому світі, в товаристві великих світу цього…

— Великі вже поз’їздилися! Може, чула? Прокуратор уже тут давно… А тетрарх, що про нього кружляли звістки, ніби не приїде зовсім, уже в дорозі. Сьогодні саме повідомили й гінці: ось-ось прибуде! Вода акведуків, видко, вже змила його страхи й хвороби!

— Цебто, яких акведуків?

— Я гадала, що ти знаєш! Та ж прокуратор конфіскував золото Єрусалимського храму[123]: потребував його на добудову тих нещасливих — чи пак щасливих — акведуків[124]. За тими відчуженими сиклями храму все ще плаче Єрусалим!.. Дійсно, це велика прикрість для первосвященика й усіх із коліна Левітового…

— І навіть не тільки їхня прикрість, — додала Марта. — Я про це щось чула…

— А от же, — весело розсміялася Маріам, — уяви собі, сестричко, я на цьому виграла!.. Як?.. Але… — закрутила своїм широким брилем, — ти ж цікавилася тільки справами великого світу цього!.. А це моя, цілком вузька, малесенька, особиста справа!..

— Маріам, навіщо так говориш? Знаєш-бо, що ти наша близька, мила сестричка! Оповідай же, що доброго в тебе, особисто!

— З моєю вдачею здебільша все добре! Я ж навмисне не хочу помічати нічого, що може псувати мені настрій. А тепер і справді маю позачергову радість. Я нав’язала дуже цікаве знайомство! Більше як знайомство: придбала нового приятеля між «найвищими світу цього», як ти це говориш…

— Таки ж не Понтія? — засміялася сама із свого несподіваного жарту Марта.

— Так, Понтія! Тільки не Справедливого, не Пилата! А його сина, запального Кая!.. Марто! Якби ти побачила!.. Хоч статую Персея[125] замовити з нього!..

«Ні, не змінилася!» — журливо відзначила в думці Марта. І в пам’яті її ожило родинне повір’я, ніби фінікійська чарівниця з помсти й заздрості до Магдалининої матері-красуні ще в дитинстві зачарувала Маріам: віддала її в руки семи демонам фінікійського пекла, тим підвладним богині Лабарту злющим бісам, що мутять розум, палять серце та затроюють думки і кров смертельників.

Але відігнала цю думку: не годилось-бо побожній ізраїльтянці вірити в поганських демонів, богинь та в їхні чари…

Але вкупі з першою думкою відмітила в душі і другу:

«Це не зле! Таке знайомство може колись і придатися для доброго діла!»

— Так, збирайте, дівчата, коші! — звернулася Марта до невільниць