Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

✾ 8 ✾

Не відчуваючи під собою ніг, Артур відхилився від стіни і, під здивованим поглядом Жанни, пішов до Злати.

Тремтячою лівою рукою він потягнувся до неї. Вона відвернулася, підставивши праву сторону.

— Злата… — він не дихав, обережно торкнувся її волосся, боячись, що постать поруч — лиш міраж, і він ось-ось розвіється. Можливо, це — сон, і він спить? Але за всі ці роки вона жодного разу йому так і не наснилася. Коли пальці не провалились у повітрі, а відчули дотик, він напружено видихнув. —Ти жива…

— Артур… — вона не могла говорити. Сльози душили.

— Чому ти не подзвонила мені?..

— Тобі краще було не знати про мене.

— Злато, що ти таке кажеш? — його голос тремтів, він поклав руки їй на плечі.

— Я сподівалася, що ніколи більше тебе не побачу…

— Чому?..

— Щоб ти ніколи не дізнався, що залишилося від тієї Злати, якою я була колись…

— Залишилося? Про що ти?..

— Артур… я не… — вона не могла говорити, сльози душили.

— Сонечку… Я вважав тебе мертвою чотири роки. Чому? Чому ти не повідомила мене, що ти жива?!..

— Артуре… — з її очей потекли сльози.— Я змінилася… я інша. Ти не захочеш знати мене такою…

— Злато, ну що ти таке кажеш? — він спробував обійняти її, але вона відступила назад.

— Я вже не та дівчинка, яку ти знав. Чи захочеш ти знатися з тим, що я є зараз…

При цих словах вона стягла волосся у високий хвіст і простягнула трохи вперед руки, щоб він міг все побачити. Ліва половина її обличчя і шиї були покриті шрамами, від чого зовнішній край лівого ока був відтягнутий вниз. У лівого вуха не було нижньої третини. Всі шрами були рожеві, об'ємні і грубі. Руки, особливо в передпліччях, були покриті шрамами, ніби сіткою. На лівій руці мізинцю і безіменному пальцю бракувало крайніх фаланг.

Так, перед ним стояла інша Злата. Побачене шокувало його, подих перехопило, але серце… серце калатало як навіжене. Артур підійшов до неї впритул, взяв її руки в свої і обережно підніс до губ. Цілував кожен палець, вкладаючи у ці поцілунки всю ніжність, яку мав, всю тугу, яка за весь цей час накопичилась в його душі.

Інша... але жива. Жива. Вона жива! Пережитий жах лишив свої потворні сліди на її колись прекрасному тілі, але вона пройшла через біль і страждання, і вона жива! А це значить, що доля дає шанс. Дає шанс, незважаючи ні на що, бути разом. Не спробувати, а саме — бути...

Злата, як зачарована, не відводила погляду від нього, не зважала на цілі ріки сліз, що текли з її очей і дивилася на Артура. У горлі стояв клубок, який не давав ні дихати, ні говорити. Коли Артур поглянув їй в очі, відвівши погляд від її пальців, дівчина не змогла більше стримувати ридання, і дала їм волю. Він обійняв її і пригорнув до себе, хоч вона й трохи опиралася. Злата ще якусь мить стояла напружена, але його руки тримали міцно, водночас ніжно та обережно, і вона розслабилась.

— Я хочу знатися з тобою… Хочу... — прошепотів їй на вухо, відчуваючи що з його очей теж потекли сльози.

— Артуре, я потворна… — вона спробувала знову пручатися, але він не відпускав, пригортаючи її до себе.

— Це не так.

— Я страшна.

— Злато, це — просто шрами, а пластична хірургія не стоїть на місці. Головне, що ти жива. Що ми зустрілися. Все решта можна вирішити — потім.

 

Зіна, згораючи від цікавості і страждаючи від невідомості, зазирнула до зали. Вона чула лише якесь незрозуміле перешіптування і схлипи, тому побачити, що відбувається в залі, було для неї дуже важливо. Перше, що вона побачила, це ошелешена Жанна, котра підняла з підлоги пачку цигарок. Трохи далі стояла Злата в обіймах Артура.

Це страшко в обіймах ЇЇ красеня! Як так? Що відбувається? Треба розповісти тітці.

Чимдуж вона побігла вниз, намагаючись не дуже голосно тупотіти. Ні Артур, ні Злата не помітили її. Жанна бачила Зіну, і її потішила реакція цієї дивакуватої дівчини. Хоча, вона сама була в шоці. Такий красунчик, можна було якщо не заарканити, то відірватися з ним, а тут, виявляється, у нього якісь мутки зі Златою. Вирішивши, що про все розпитає подругу пізніше, Жанна пішла на сходи. Тим більше, що на неї чекав обід.

Коли вона, помивши на вулиці руки, зайшла в їдальню, то зустрілася зі здивованими поглядами всіх присутніх.

— Жанно, — сказав Олексій, — скажіть, а Злата, вона займалася в музичній школі?

— Так. Вона грала на скрипці, а що?

— І вона вигравала музичний конкурс?

— Так, — Жанна сіла за стіл,— звідки ви знаєте?

— Я хочу переконатися, що ця Злата є тією самою дівчиною, про яку я думаю. Вона ж тоді не поїхала в Італію, вірно?

— Що відбувається? — Жанна скривилася. — Звідки ви знаєте про Італію і конкурс? І як вони, — вона вказала пальцем вгору, у напрямку зали, — взагалі познайомились?

— Злата вам нічого не розповідала? — здивувався Олексій.

— Ніколи… Навіть коли Зіна щодня казала нам про те, якого чудового сина має диякон Олексій Павленко, — Жанна поглянула на Зінаїду, котра наче трохи засоромилась своєї поведінки, — Злата жодного разу не обмовилася, що знає когось із таким іменем, не те що його самого.

Олексій вийшов з-за столу.

— Ми б могли вийти і поговорити?

— Так…— вона тяжко зітхнула над своїм обідом.

— Давайте вийдемо на вулицю… — Олексій вийшов, Жанна слідом. Стали у холодку біля машин.

— Артур познайомився зі Златою в аеропорту чотири роки тому, — сказав диякон.— З нею разом на конкурс літала сестра його друга, яку вони, власне, і зустрічали. Познайомились, сподобались одне одному. Дуже сподобалися, як я розумію, навіть занадто. Для мого сина це було нетипово. Тоді вони провели разом трохи часу, Злата поїхала і обіцяла подзвонити. Наскільки мені відомо — вона так і не подзвонила. Артур чекав, а потім йому сказали, що вона померла. Ця звістка… Вона дуже змінила мого сина… дуже.

— Це її батько поширив таку інформацію… — Жанна насупила брови, — Злата сказала в той день, що зайде після музичної школи до нас. Вона хотіла подзвонити подрузі і сказати, що доїхала і що все добре. По дорозі зі школи назад їй стрілася тічка. Щось не сподобалося в Златі тій клятій сучці… Е.. це я не сварюся, я про собаку, — Жанна трохи стурбовано поглянула на Олексія.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍