Читати книгу - "Омана, Яна Янко"

Розділ 6. Болісне слово

Біль у серці залишив після себе, 
Слово одне записав на папері. 

Так швидко пішов, 
Ти не подумав про мене. 

 

***

 

  Кап. Кап. Кап. 
  Вільям прокинувся від шуму дощу, що рясно стукав у вікно, створюючи тихий музичний фон, що гармоніював з темрявою ранку. У спальні панувала прохолода, яка змушувала його стискатися під ковдрою, шукаючи тепла. Він перевернувся на інший бік, притискаючи ковдру до себе, намагаючись знайти захист від холоду. Проте, щось було не так: юнак повільно підняв праву руку і провів нею по простирадлу, бажаючи відчути знайоме тепло чоловічого тіла поруч. 
— Кріс? — промовив Вільям, ледве розплющуючи одне око. 
  Зненацька він підвівся, з тривогою оглядаючи порожнє місце біля себе. Кріса не було. Але усі речі хлопця були акуратно складені в купу на ліжку біля нього. Вгорі на них лежав аркуш паперу, складений навпіл, який притягував погляд своєю загадковістю. 
  Вільям повільно простягнув руку до паперу. Його пальці тремтіли від змішаних почуттів, він обережно взяв його і розгорнув. На білому аркуші, витонченим каліграфічним почерком було написано лише одне-єдине слово, що складалося з шести літер. 
ПРОБАЧ 
  Це відчуття було, наче в страшному сні. Аркуш паперу випав з його тремтячих пальців, повільно пливучи до підлоги. Вільям, ніби загіпнозований, дивився на свої руки, які здавалися безсилими та слабкими.  "Це не може бути правдою, – подумав він. – Але ж так, це його почерк, безсумнівно, це він написав. Кріс!" 
  Вільям раптом піднявся з ліжка, його рухи стали різкими та неспокійними. Він кинувся до ванної кімнати, щоб швидко прийняти душ, намагаючись змити з себе тягар нічних переживань. Вода лилася на його тіло, змішуючись із залишками сну, але біль у м'язах після пристрасної ночі залишався. Та він не зважав на цей біль, миючи тіло майже машинально, з єдиною думкою в голові: "Треба знайти Кріса!" 
  Вийшовши з ванної, він знову зайшов в спальню, швидко одягаючись. Його руки метушливо застібали ґудзики, натягували штани, все робилося поспіхом і нервово. Його розум був заповнений запитаннями, відповіді на які він сподівався знайти тільки у Кріса. 

"Це не може бути так, – подумав хлопець. – Він би не написав це. Ні, це не його стиль, просити вибачення таким чином, залишаючи лише одне-єдине слово, яке нічого не пояснює. За що він просить пробачення? – його думки кружляли, як ураган. – За ту ніч, що ми провели разом? Або ж за щось інше? Він зробив щось жахливе?" 
  Вільям, одягнувшись, вибіг зі своєї каюти, його серце билося в грудях, як божевільне. Хлопець швидко пройшовся порожнім коридором, його очі метушливо шукали будь-яку ознаку чиєїсь присутності. Але коридор був пустий, нікого навколо. Паніка почала заповнювати його свідомість. 
"Куди ж він міг піти? Так, ресторан! Він може бути там!" – вирішив він, прискорюючи кроки в напрямку, де мав знаходитися ресторан. 
  Вільям з розпачем вбіг до ресторану, його очі, сповнені тривоги, ковзали по обличчях людей у залі, відчайдушно шукаючи знайоме лице. Юнак метушливо пересувався від столика до столика, оглядав кожного відвідувача, але нікого, навіть трохи схожого на Кріса, не було. Саллі та Ед, у яких він планував запитати про його місце, також кудись зникли. 
  Зневірений, Вільям вийшов з ресторану і поспішив вниз по сходах, скеровуючи свої кроки до басейну. Його черевики глухо стукали по мокрій плитці, залишаючи за собою калюжі. Він ледь не послизнувся, але не зважав на це, його погляд був зосереджений на пошуку. В роздягальні, як і в басейні, нікого не було. Покинувши приміщення, він кинувся до дверей спортивного залу. Там також не було ані душі. Лазня виявилася зачиненою, а в бібліотеці він оглянув кожен куточок, однак жодної знайомої постаті не побачив. 
  Наступною зупинкою стало французьке кафе. Вільям ввійшов туди з надією на обличчі, але відразу ж відчув розчарування. Зала була переповнена людьми, та жодного з них він не знав. Він ходив між столиками, дивлячись у кожні очі, намагаючись знайти ті, що він так добре знав і кохав. Але все марно. 
  З новим спалахом відчаю, Вільям вибіг на прогулянкову палубу. Холодні краплі дощу безжально били йому в обличчя, змиваючи сльози, але він не зупинявся. Він біг, його мокре взуття ковзало по слизькій підлозі. Послизнувшись, він впав, відчуваючи, як холодна вода просочується крізь одяг, а гостра подряпина на щоці пульсує від болю. Однак біль здавався йому незначним у порівнянні з емоційною бурею, яка вирувала в його душі. 
  Вільям піднявся і, повністю мокрий від дощу, продовжував свої пошуки. Він біг палубою, заглядаючи в кожен закуток, та не знаходив жодної ознаки присутності Кріса. Зрештою, втомлений і розчарований, юнак повертався до своєї каюти, відчуваючи себе спустошеним. Хлопець не міг повірити, що Кріс міг просто зникнути. Йому здавалося, що вони ніби випарувалися з корабля, але це було неможливо, правда?

  Вільям обійняв себе руками, намагаючись зберегти хоча б трохи тепла, що залишилося в його тілі. Він тремтів від пронизливого холоду, який, здавалося, просочувався крізь шкіру і доходив до самих кісток. Його ноги неслухняно переступали по вузькому коридору, залишаючи за собою мокрі сліди. 
– Пане! – раптом почув він позаду себе і зупинився, обернувшись на звук. 
  До нього наближалася молода жінка з екіпажу. Це була мила дівчина з коротким білим волоссям, яке трохи завивалося на кінцях, і яскравими зеленими очима, в яких ясно читалося хвилювання. 
– Ох, ви повністю промокли, – сказала вона, наближаючись і оглядаючи Вільяма з турботою. – Давайте, я вам допоможу. 
  Вона ніжно взяла хлопця під руку і повела його крізь лабіринти коридорів. Вільям відчував себе мовби у тумані, його думки були розсіяні, а очі не могли сфокусуватися на жодному об'єкті. Вони дійшли до ресторану, де молода жінка швидко зникла за дверима і незабаром повернулася з великим пухнастим рушником, аптечкою і чашкою зеленого чаю з лимоном, від якого підійматися ароматний пар. 
– Ось, випийте, це вас зігріє, – сказала вона, простягаючи чашку. 
  Вільям прийняв її, відчуваючи, як тепло напою починає проникати в його замерзлі пальці. Він доторкнувся губами до гарячого чаю, відчуваючи, як тепло розливається по його тілу, трохи знімаючи напругу і втому. 
  Лейла — так звали цю дівчину з екіпажу. Вона обережно обробляла ранку на щоці Вільяма, який ледь помітно шипів від неприємного поколювання після перекису водню. Лейла акуратно наклеїла пластир на подряпину, склала все назад в аптечку і знову глянула на юнака своїми зеленими очима, повними турботи. 
– Вам ще щось потрібно? – запитала вона з м'якою усмішкою. 
– Ні, все гаразд. Дякую за допомогу, – тихо відповів хлопець. 
– Прошу, – відповіла Лейла, злегка кивнувши головою, і пішла. 
  Вільям сумно видихнув, опускаючи плечі. Як йому тепер дізнатися про Кріса? Він міг би бути у своїй каюті, але він не знав номера. Перевіряти всі каюти на кораблі було б занадто довго і безглуздо. Можливо, хтось знає, де він? Але хто? 
  Він оглянув зал ресторану, його погляд затримався на Лейлі, яка саме поспішала виконувати свої обов'язки. Точно! Можливо, вона знає. Юнак підвівся і підійшов до бару, де Лейла стояла з купою замовлень. 
– Вибачте, можна вас на хвилинку? – несміливо промовив Вільям. 
– Так? – Лейла повернулася до нього, трохи нахиливши голову вбік. 
– Ви можете допомогти мені знайти одного чоловіка? 
– Кого саме? Якщо це хтось з персоналу, і він вас якось образив, я обов’язково з ним поговорю, – схвильовано запитала Лейла. 
– Ні, цей чоловік один із пасажирів. Мій друг, Кріс, – пояснив хлопець. 
– Тоді я вам, на жаль, не зможу допомогти, – Лейла на мить задумалася, прикусивши губу. – Але я знаю того, хто може. Ідіть за мною. 
– Правда? Дякую! – з полегшенням відповів Вільям, слідуючи за Лейлою. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍