Читати книгу - "Омана, Яна Янко"

  Вони покинули ресторан, і Лейла впевнено повела Вільяма вузькими коридорами корабля, які здавалися нескінченними. Їхні кроки відлунювались по підлозі, а світло ламп кидали довгі тіні, що танцювали на стінах і стелі. Нарешті, вони зупинилися біля масивних, темних дверей. На табличці золотими літерами було написано: "Кабінет адміністратора". 
– Міс Хантер! Можна увійти? – постукала Лейла, її голос тремтів від легкого хвилювання. 
– Заходьте, – відповів суворий голос зсередини. 
  Лейла обережно відчинила двері, і вони увійшли до просторого кабінету, освітленого теплим світлом настільних ламп. Простір випромінював елегантність і респектабельність. За масивним дубовим столом темно-сірого кольору сиділа розкішна жінка, чий вигляд відразу ж справляв незабутнє враження. Її волосся кольору вороного крила плавно спадало на плечі, контрастуючи з блідою аристократичною шкірою. Пухкі вишневі губи підкреслювалися стриманим макіяжем, а чорні очі, схожі на два глибокі провалля, дивилися пронизливим поглядом, від якого у Вільяма побігли мурашки по шкірі. 
  Жінка була одягнена в елегантний чорний костюм, який підкреслював її статуру і надавав їй вигляду невблаганної владності. Вона тримала між тонкими пальцями сигарету і з насолодою піднесла її до губ, закривши очі, зробила довгу затяжку. Видихнувши густий сірий дим, який м'яко плив по кімнаті, вона знову сфокусувала свій пронизливий погляд на Вільяму та Лейлі. 
– Що вам потрібно, містере Мур? – запитала жінка, злегка піднявши одну брову і загасивши сигарету в масивній попільничці. 
– Я хочу дізнатися про одну людину, – відповів Вільям, намагаючись стримати тремтіння в голосі. 
  Він навіть не звернув увагу на те, що ця жінка знала хто він такий. Зараз у нього важливіші справи. 
– Назвіть ім'я того, кого шукаєте, – промовила адміністраторка з нотками цікавості в голосі. 
– Кріс Браун. 
  Міс Хантер, підібгавши губи, взяла зі столу теку з документами. Відкривши її, вона почала уважно читати список пасажирів, і з кожною сторінкою її обличчя набувало все більш здивованого вигляду. Нарешті, піднявши одну брову, вона глянула на Вільяма з неприхованим сумнівом. 
– Ви впевнені, що ім'я правильне? – запитала вона, трохи нахилившись вперед. 
  Хлопець застиг, відчуваючи, як серце стискається від тривоги. 
– Що ви маєте на увазі? Звісно, я впевнений. 
– Ім'я чоловіка, яке ви назвали, відсутнє в списку пасажирів цього корабля, – спокійно пояснила міс Хантер, не відриваючи очей від паперів. 
– Не зрозумів? Ви хочете сказати, що Кріс Браун не існує? Його не могло бути на цьому кораблі? – Вільям відчув, як у нього підкошуються ноги, він ледь втримався, щоб не впасти. 
– Так, саме це я й мала на увазі, – відповіла адміністраторка, холодно і чітко. 
– Як це можливо? – юнак почувався так, ніби його світ почав валитися. Вся його впевненість і спогади про Кріса раптом втратили реальність. – З ким я провів ці дні? – він відчайдушно обірвав себе на півслові. – Він мені збрехав, – прошепотів він, більше для себе, ніж для інших. 
  Зненацька замовкнувши, Вільям дивився на міс Хантер з таким шоком і недовірою, що та лише розвела руками. Не сказавши більше ні слова, хлопець стрімко вибіг з кабінету, не звертаючи уваги на крики та заклики зупинитися. Його свідомість була переповнена безладними думками, що крутилися в голові, наче вихор. Він блукав коридорами корабля, не помічаючи навколишній світ. Усі його спогади про Кріса здавалося втратили сенс, залишивши по собі лише гірке відчуття обману. 
  Мама завжди попереджала його про такі речі, але Вільям відмовлявся вірити. Всі ті дивні сни, які він бачив, виявилися не просто грою уяви, а справжніми попередженнями. Мати не хотіла, щоб її сину було боляче, намагалася захистити його від цього болю. Але Вільям вперто не звертав уваги на знаки та передчуття, а тепер відчув весь тягар своєї недовіри. 

  Зайшовши до своєї каюти, Вільям підійшов до дверей спальні, які здавалися тепер важкими, як ніколи. Він відчинив їх, і перед ним постала безпристрасна картина: на ліжку лежав той самий проклятий листок, що став джерелом нестерпного болю. З тремтячими руками він підняв його і знову перечитав те єдине слово, написане на ньому. 
– Пробач, – прошепотів Вільям надломленим голосом, відчуваючи, як серце стискається. 
  Сльози вже не піддавалися стриманню і падали на папір, розмиваючи чорнило, яке спочатку виглядало таким незворушним і остаточним. Кожна крапля була, наче гостра голка, що врізалася в його душу, залишаючи там глибокі рани. Весь той час, коли він вірив в щось світле і реальне, тепер здавався марним. Усі його надії, воля та дух повільно залишали його, як вода, що витікає з пробитого корабля. 
  Солоні сльози падали, доки не розмили чорнило до такого стану, що слово стало невпізнаваним. Вільям відчув, як разом з цим розмивається і вся його віра в те, що відбувається. Зібравши всю залишкову силу, він порвав аркуш на маленькі шматочки та розкидав їх по підлозі, ніби намагався позбутися болю, що тиснув на серце. 
  Кусочки паперу плавно осідали на підлозі, мов сніжинки, і утворювали хаотичний візерунок, що відображав його внутрішній розпач. 
  Вільям впав на коліна, даючи волю всім своїм накопиченим емоціям. Тремтячими руками він обіймав себе, наче намагаючись зібрати докупи уламки своєї душі. Сльози душили його, а з горла виривалися глухі крики, які здавалися криками розпачу і безнадії, але жоден звук не зміг вийти назовні, залишаючи його самотньою у своїй тиші та болю. 
  Вільям робить глибокий вдих, намагаючись зменшити тремтіння в руках та заспокоїти серцебиття. Хлопець відчуває кожний натягнутий нерв, відчуває неприємне поколювання в грудях. Здається, він задихається, голова йде обертом, думки заплутуються. Йому страшно. Йому до жаху страшно, що все закінчилось. Ще ніколи відчуття безпомічі не накривало його так сильно. Хлопець готовий розідрати собі горло, щоб трохи вдихнути свіжого повітря. Йому здається, що він забув як дихати та кліпати. Як, в принципі існувати далі. Здається, він повільно розсипався чи то від гніву, чи то від розчарування. Він просто не рухався, але він сам обрав Кріса, сам обрав тратити на нього час. Сам дозволив зробити собі боляче. 
  Коли емоції трохи вщухли, і здавалося, що сліз більше не залишилося, Вільям сидів на холодній підлозі, обхопивши коліна і дивився у вікно беземоційним, відчуженим поглядом. За вікном простягалося нічне небо, вкрите яскравими зорями, що мерехтіли, наче дрібні діаманти на оксамитовому полотні. Ця картина, яка зазвичай викликала в нього захоплення і спокій, тепер залишалася байдужою і відстороненою. 
  Небо, настільки прекрасне і величне, стало лише фоном для його внутрішнього хаосу. Він відчував себе абсолютно порожнім, як оболонка, в якій не залишилося ні радості, ні надії. Зламаним і морально знищеним, Вільям роздумував про своє існування, відчуваючи, що життя втратило будь-який сенс. 
  Ним просто скористалися, а коли він став непотрібним, викинули як дешеву річ. Як непотрібну іграшку якою вже не цікаво більше гратися. Він ніби стара ганчірка якою помили підлогу. 
– Я сказав, що кохаю його, – сльози знову потекли з його очей. 
  Як він міг таке сказати? Він почувався повним придурком. Закохався з першого погляду, повірив його солодким словам, що заполонили розум і серце. Невже люди можуть так легко брехати, з такою легкістю грати на чужих почуттях і емоціях? Він навіть не був його спорідненою душею. Чому ж він вирішив, що краще припинити пошуки та віддатися сьогоденню? Чому? Чому він прийняв таке дурне рішення?
  Невже йому було настільки погано від того, що він ніколи не відчував кохання? Так, мабуть, це і є правда. Йому цього хотілося, як в пустелі — води. Тому він все це зробив. Тому віддався Крісу. Він просто закохався в нього, як дурень довірився незнайомій людині. А все через те, що відчув ці почуття, такі чудові та необхідні почуття. І для чого? Щоб відчути біль? Невже він заслуговує тільки на нього? 
  Очі затуманилися від сліз, і він зрозумів, що нічого вже не змінити. Його наївність зіграла з ним злий жарт, і тепер він мав жити з цією раною на серці. Кожне слово Кріса тепер звучало в голові, як удар батога, і кожен спогад палав в душі, залишаючи за собою попелище.