Читати книгу - "Операція: "Викрадення по-драконячи", Калерія Буко"

Глава 14

Рейнгард

Тиша, яка повисла за столом після слів моєї пари була цілком логічною. Те, що я зробив не було правильним. І я про це щиро розкаювався. Однак, Меліса була зі мною.  Я готовий просити в неї пробачення до скону, аби лише вона й далі залишалась зі мною.

— Що ти сказала? — першим відмер Даміан. — Це правда?

Я ще жодного разу так себе не поводив з жінками які були в мене до Меліси. Навпаки, вони  завжди першими проявляли ініціативу, проблем в мене ніколи не виникало. Допоки я не зустрів її.

З цим дівчиськом все пішло шкереберть ще з самого початку. 

— Якщо ти почув те, як  я розповідала, що твій друг мене викрав, то так, тобі не почулось.

— Але  як так могло статись? — розгублено говорить Аеліта, відпиваючи трішки води зі склянки, яка завбачливо стояла на столі. 

Я ніяково сіпаюсь на стільці, кинувши погляд на Мелісу, яка ніби нічого не сталось продовжувала розглядати інтер’єр ресторану. Але я ж то знав, що і слова вона сказала неспроста. Її болить моє мовчання. Моя бездіяльність. І я не можу винуватити дівчину за її дії. 

— Я вже казав, що вона з іншого світу, — починаю, розуміючи, що розмова буде довгою  не зовсім приємною. Але вона одна з. Скільки ще таких на мене очікує.  — Я зустрів її близько пів року тому. Все намагався підійти та познайомитись, але щоразу біля неї хтось був. Керівник, колеги,  близькі люди. Вона жодного разу не звернула не мене уваги.

Меліса скошує здивований погляд на мене. 

— Так, ти не помічала моєї присутності, як би я не намагався. А в той вечір, коли я забрав її сюди мені просто пощастило зустріти її одну.

— І ти скористався можливістю і викрав мене?

Сердиться.

— Моя хороша, ти приклала мені по голові своїм ноутбуком. Думаєш приємно отримувати стусани від жінки, яка стала всім твоїм всесвітом, але поки що про це не знає?

Подружжя мовчить, уважно слухає кожне моє слово. Вони лише переводять погляд то з мене на Мелісу, то навпаки. Скоріше за все, вони зрозуміли, що розуміння між нами немає. Мені дістаються співчутливі погляди від Даміана, який розуміє,  як це добиватись уваги коханої,  яка від тебе носом крутить. А от від Аеліти зустріти ненависть  я не був готовий.

— А ти говорити зі мною хоч намагався? 

— А як би ти відреагувала, якби я відразу сказав тобі, що є драконом з іншого світу і покликав тебе з собою в якості своєї пари.

Вона навіть не задумуючись видає мені те, що я й очікував почути. Експресивно, забуваючи про увесь навколишній світ. Про людей, які спостерігають за нашою сваркою. Тихо шипить мені в обличчя.

— Та я  б санітарів викликала і сказала, що ти хворий на голову.

—  А я тобі про що, — не витримую, повторюю її тон. Вона не хоче мене чути. Вона й не захоче. Поки не зрозуміє, що дороги назад немає так і буде мріяти про втечу. Втечу, яка є для неї неможливою, а для мене й зовсім вбивчою.

Ми дивимось один одному  у вічі, продовжуючи  мовчазний діалог. Меліса шукає відповіді в моїх очах, а  я розуміння. Але жодному з нас так  і не вдається знайти задумане. 

— Ваше замовлення,— ельф ставить тарілки з таці, яка пливе за ним. Здається він не звертає жодної уваги на нас  та нашу сварку. Але  я знаю, які ці створіння падкі на плітки. Тому, якщо завтра вже все місто говоритиме про те, що у гендиректора “Дракоруб” проблеми з істинною - я не здивуюсь. Але плюю на це,  бо взаємини з Мелісою для мене важливіше.

— Гм,  я перепрошую, — не витримує напруги у повітрі Даміан. — Може все ж вип’ємо. Нам всім варто розслабитись. 

— Пропонуєш святкувати те, що бідна дівчина в заручниках у твого друга? — говорить повільно Аеліта, дивлячись на свого чоловіка, а потім переводить погляд на Мелісу.

О, моя мати так само відреагувала. Це можна вже назвати жіночою солідарністю?

— Кохана, вона не схожа на заручницю.  Дивись, дівчина носить його родинні камені. Хіба вона стала б їх надягати, якби не прийняла цю ситуацію. В них просто тимчасові непорозуміння, адже так?

Я подумки дякую другу за захист, але його рожеві окуляри розіб’ються прямо зараз так ще й склом всередину. Я не сказав Мелісі про природу каменів.

— Про що вони? — питає дівчина, але замість мене їй відповідає Аеліта.

— Як тільки ти одягаєш родинні камені дракона, його магія починає наповнювати тебе. Це означає, що ти погоджуєшся на заміжжя, — я прикриваю очі. Що ж це моя помилка, варто було про все  розповісти Мелісі раніше. — Судячи з того, що ти не відчуваєш дискомфорт, магія тебе прийняла. Але це й не дивно, бо ви ж істинні. Але, Рею, ти сказав вже їй, що повернення  в рідний світ для неї тепер неможливе?

— Що? — чую приголомшений голос дівчини.

—  Я мав тобі сьогодні сказати, — шепочу їй, але бачу, що в її очах збираються сльози.

Це вперше, коли я бачу, що вона плаче. Меліса не плаче. Ніколи. Жодного разу, відколи вона тут я не бачив її сліз. Вона сердиться. Вона б’ється. Вона кусає та кидається речима. Але не плаче.

Схоже цього разу це була остання крапля.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍