Читати книгу - "Тіні під світлом слави, Вікторія Ван"

Глава 10

Ніч була тихою, настільки, що здавалося, сама земля застигла в очікуванні. Юна стояла на пагорбі, звідки відкривався вид на всю долину. Ліс, який оточував їх з усіх боків, був мовчазний, але за цією тишею вона відчувала приховану загрозу. Її серце билося гучно, наповнюючи її розум важкими думками про те, що їх чекало далі.

Вона втягнула в легені прохолодне, вологе повітря, вдивляючись у темряву попереду. Під ногами хруснули сухі гілки, і дівчина підняла голову. Джун з’явився поруч, йдучи на м’яких ногах, наче сам був частиною цієї природи, злитий із нею.

— Все готово? — тихо спитала вона, намагаючись не видати тривоги у своєму голосі.

— Так, — коротко відповів він, його очі блищали в сутінках. — Час настав.

Юна кивнула, хоча глибоко всередині відчувала, що ще не готова. Вони пройшли занадто далеко, щоб зупинятися тепер. І хоча страх охоплював її зсередини, вона знала, що має діяти, незважаючи на це. Її магія була сильнішою, ніж будь-коли, але водночас небезпечною. І саме зараз відчувалося, що вона стоїть на межі, на краю між світлом і темрявою.

— Пам'ятай, ти не одна, — Джун поклав руку на її плече, намагаючись додати їй впевненості.

Дівчина знову кивнула, але її серце знову здригнулося. Вона відвела погляд у бік темного лісу, куди вони мали піти. Що чекає на них там? Що заховане за цими тінями? Силуети дерев нагадували велетнів, що схилилися над нею, мовби охороняючи древню таємницю.

— Ти знаєш, що коли ми увійдемо туди, повернення не буде, — сказала вона, в її голосі почулася тиха рішучість.

Джун дивився на неї, його обличчя було серйозним, але він не виглядав наляканим. Він був поруч протягом усього їхнього шляху, завжди спокійний і впевнений. Він вірив у неї більше, ніж вона сама вірить у себе. І це давало їй силу рухатися вперед.

— Я готовий, — просто відповів він, наче це було найприродніше рішення у світі.

Відчуття незворотності накрило Юну, мов хвиля. Вона обернулася до Джуна, її сіро-зелені очі зупинилися на ньому. Ця мить була важливою. Вони стояли на порозі чогось нового, незвіданого, можливо навіть жахливого, але не було іншого вибору.

Вона зробила глибокий вдих, відчувши, як повітря пронизало її легені холодом. У голові пульсували тисячі думок, але всі вони зійшлися в одну — їм потрібно дістатися до джерела цієї сили, до таємниці, яка привела їх сюди. Все, що вони пережили, все, через що пройшли, тепер концентрувалося в цьому моменті.

— Пішли, — нарешті сказала Юна, і вони разом рушили вперед, крокуючи в темряву, що поступово поглинала їх фігури.

З кожним кроком ліс навколо ставав густішим, тіні товстіли, і навіть місячне світло ледве пробивалося крізь гілля старих дерев. Юна відчувала, як її серце б’ється все сильніше, а руки мимоволі тягнуться до кулона на шиї. Холодний метал під пальцями нагадував про силу, що спала в ній, про магію, яка вже не була просто інструментом, а частиною її самої.

— Ти відчуваєш це? — пошепки спитала вона, зупинившись на мить.

Джун кивнув, зупинившись поруч.

— Так. Сила тут... вона зростає, — його голос був низьким, майже невиразним, але він теж відчував це. Щось не так. Їх переслідує не тільки сила магії, але й небезпека, яка насувається на них з кожного боку.

Дівчина подивилася вперед, де ліс ставав ще темнішим і непрогляднішим, але їй не можна було відступати.

Час ніби зупинився, коли Юна і Джун йшли далі вглиб лісу. Вони майже не розмовляли, лише зрідка обмінювалися короткими поглядами, напруженими і серйозними. Тиша лісу була не просто відсутністю звуків — вона була важкою, як ковдра, що гнітила їх своїм невидимим тягарем. Дівчина відчувала кожен свій крок, кожен рух — все це мало значення, кожен крок наближав їх до кінця, до того, що чекало їх там, в самому серці темряви.

Її серце билося швидше з кожною секундою. Відчуття, що щось не так, що загроза наближається, не полишало її, але водночас дівчина не могла позбутися думки, що вже занадто пізно щось змінити. Їхня доля вже визначена, і єдине, що їм залишалося — це йти вперед. Пальці Юни міцно стискали амулет на шиї, той самий, який вона знайшла багато років тому, і який зараз пульсував під її шкірою, наче відчував присутність магії довкола.

— Це тут, — несподівано промовив Джун, зупиняючись і дивлячись вперед, куди місячне світло пробивалося крізь густе листя дерев, створюючи дивні візерунки на землі.

Юна теж зупинилася, вдивляючись у далечінь. Перед ними відкрилася маленька галявина, затиснута з усіх боків високими темними деревами. В центрі галявини знаходився старовинний камінь, обвитий гіллям, наче сам ліс намагався приховати його від очей. Але магія, що випромінювалася від нього, була настільки потужною, що Юна відчула її ще за кілька метрів.

— Це і є місце, — сказала вона, її голос тремтів від нервового напруження.

Вони обережно наблизилися до каменя. У повітрі стояв густий запах сирості та старовини, наче цей камінь був свідком тисячоліть і таємниць, що були поховані під його вагою. Всі легенди, всі страшні розповіді про це місце тепер здавалися реальністю.

— Що далі? — запитав Джун, оглядаючи місце навколо них.

Юна вдихнула на повні груди, намагаючись заспокоїтися. Вона знала, що їхня місія залежить від її рішучості. Від того, чи зможе вона зібрати всю свою силу і зробити те, заради чого вони прийшли сюди.

— Тепер ми маємо розбудити магію, — відповіла вона, не відриваючи погляду від каменя.

Вона обережно підійшла ближче, відчуваючи, як серце калатає в грудях. Її пальці мимоволі потяглися до амулета, який вона носила на шиї. Камінь амулета здавався холодним на дотик, але водночас від нього йшла дивна енергія, наче він теж був частиною цієї древньої сили.

— Чи впевнена ти? — знову запитав Джун, його голос був тихим, але в ньому відчувалася тривога.

Дівчина не відповіла одразу. Вона знала, що цей момент може стати вирішальним. Якщо щось піде не так, вони обидва можуть не вийти з цього лісу живими. Але відступати вже було пізно. Вона відчувала, як її магія тягнеться до цього місця, до цього каменя, наче це було її призначення.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍