Читати книгу - "Тіні під світлом слави, Вікторія Ван"

— У мене немає вибору, — нарешті відповіла вона, дивлячись Джуну прямо в очі.

Джун не заперечував. Він розумів, що їхній шлях давно перейшов ту межу, за якою вже немає страху чи сумнівів. Є лише дії.

Юна закрила очі й почала промовляти давні слова заклинання, яке вона вивчила ще з дитячих років, коли її магія тільки починала проявлятися. Слова линули з її вуст тихо, але впевнено, наче вона знала їх все своє життя. Вони наповнили повітря навколо неї, здавалося, що сам ліс слухає її.

Камінь перед ними почав слабко світитися, спершу ледве помітно, але поступово світло ставало яскравішим, наче магія всередині нього прокидалася після довгого сну. Юна відчула, як її власна сила почала зростати, з'єднуючись із силою каменя, створюючи щось нове, незвідане.

Її тіло почало тремтіти, але вона не могла зупинитися. Джун, спостерігаючи за всім цим, стояв осторонь, готовий втрутитися, якщо щось піде не так. Його обличчя було напруженим, але він вірив у неї, так само, як і раніше.

— Тримайся, Юно, — прошепотів він, коли світло стало ще сильнішим.

Нарешті, магія повністю пробудилася.

Юна відчувала, як магія всередині каменя повністю пробудилася. Світло, яке виходило від нього, було настільки яскравим, що здавалося, ніби весь ліс навколо засяяв новим життям. Енергія пульсувала повітрям, огортаючи дівчину й Джуна, мов невидимий покрив. Дерева навколо наче на мить завмерли, їхні гілки перестали хитатися під вітром, і навіть листя, що падало з дерев, ніби застигло в повітрі.

Це була кульмінація всього їхнього шляху — момент, коли вони нарешті дізнаються, чи зможуть врятувати себе, свій світ і виправити помилки минулого.

— Тепер або ніколи, — прошепотіла Юна, відчуваючи, як напруга досягла свого піку.

Джун стояв поруч, спостерігаючи за тим, як дівчина концентрує всю свою силу. Її світле волосся сяяло в магічному світлі, мов золото під променями сонця. Сіро-зелені очі блищали від рішучості, але в них також ховалася легка тінь страху, від якої дівчина не могла повністю звільнитися. Вона знала, що якщо щось піде не так, це може стати кінцем для них обох.

— Я з тобою, Юно, — сказав Джун, наблизившись до неї. Він м'яко взяв її за руку, і цей простий жест надав дівчині більше впевненості, ніж будь-які слова.

Юна вдихнула глибоко, зосереджуючись на заклинанні. Вона знову закрила очі, і стародавні слова зазвучали з її вуст з новою силою. Її магія почала резонувати з енергією каменя, створюючи щось потужніше, ніж будь-коли раніше. Камінь засяяв ще яскравіше, і світло, яке він випромінював, почало поширюватися по всій галявині, огортаючи їх у своєму сяйві.

— Що це? — здивовано прошепотів Джун, коли навколо них почали виникати невидимі фігури. Це були тіні, що з’являлися з нізвідки, і поступово набирали форму.

Юна продовжувала говорити слова заклинання, не зупиняючись, хоча відчувала, як її тіло починає слабнути. Фігури, що з'являлися навколо них, були примарами з минулого, духами тих, хто колись був пов'язаний з цим місцем і цією магією. Вони стояли навколо галявини, мов мовчазні свідки того, що відбувалося, і дивилися на Юну й Джуна.

Дівчина відчула, як на її шкірі пробіг холодний вітер, хоча повітря навколо було нерухоме. Вона знала, що це не просто духи — це ті, хто колись намагався оволодіти цією магією, але зазнали поразки. Їхні очі спостерігали за кожним її рухом, ніби вони чекали, що вона повторить їхню долю.

— Юно, обережно, — попередив Джун, помічаючи, як одна з фігур почала наближатися до них.

Але дівчина не могла зупинитися. Вона знала, що це їхній єдиний шанс, і якщо вони зараз не завершать ритуал, усе пропаде. Її слова лунали чіткіше, і з кожним новим звуком магія ставала дедалі сильнішою.

— Я повинна завершити це, Джуне. Це єдиний шлях, — відповіла вона, голос її тремтів від напруги.

Фігури почали рухатися швидше, і одна з них простягнула руку до Юни. Але в цей момент камінь засяяв настільки яскраво, що все навколо вкрила сліпуча біла хвиля світла. Магія, яку вона пробудила, нарешті досягла своєї кульмінації. Світло вдарило по фігурам, і вони зникли одна за одною, наче їх ніколи й не було.

Коли сліпуче світло почало слабшати, Юна відчула, як її сили покидають її. Вона похитнулася, але Джун підхопив її за руку, не дозволяючи їй впасти. Вони стояли посеред галявини, оточені тишею, яка тепер здавалася мирною, наче весь ліс нарешті зітхнув з полегшенням.

— Це все? — запитав Джун, тримаючи її міцніше, коли вона намагалася зібрати сили.

Юна відкрила очі, оглядаючись навколо. Камінь тепер був звичайним — жодного світла, жодної магії. Все було тихо. Але в глибині душі вона відчувала, що їхня місія завершена. Вона не знала, що станеться далі, але відчувала, що вони змінили хід подій.

— Ми це зробили, — відповіла вона тихо, і легка усмішка з’явилася на її обличчі.

Джун теж усміхнувся, його очі світилися полегшенням. Він обережно провів рукою по її волоссю, відчуваючи теплоту і радість від того, що вони разом пережили цей страшний момент.

— Тепер усе буде інакше, — додала Юна, дивлячись у його очі. Вона знала, що їхнє життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Але тепер, коли вони разом подолали всі труднощі, їх нічого не могло розлучити.

Юна й Джун повільно покинули галявину, залишивши позаду камінь, який тепер був мовчазним свідком того, що сталося. Ліс повернувся до свого звичного стану, і здавалося, що це лише початок нової, спокійної ери.

Минуло кілька років після тієї доленосної ночі в лісі, і життя Юни та Джуна змінилося назавжди. Вони покинули свої мандри, залишивши позаду небезпеки й магічні випробування, які переслідували їх у юності. Тепер їхнє життя стало набагато спокійнішим, хоч і не менш значущим.

Юна більше не користувалася магією, яка колись палала в її жилах. Вона навчилася стримувати ту силу, що колись загрожувала поглинути її повністю. Тепер вона бачила магію не як тягар, а як частину своєї історії, яку вона змогла прийняти й залишити позаду. Її сіро-зелені очі, які завжди випромінювали рішучість і приховану силу, тепер були спокійними, сповненими мудрості й досвіду, накопиченого через роки боротьби й пошуку.