Читати книгу - "По слідах Не забутих книжок, Квін Тесс"

- Її ще не було? - тихо запитав я.

Бариста схрестила руки:

- Зробіть Ваше замовлення, - невдоволено дівчина проігнорувала моє запитання.

- Будь ласка, мені потрібно з нею поговорити.

Чи то мій вид був таким жалюгідним, чи щирість моїх слів, та плечі баристи опустились і вона голосно зітхнула:

- Ви були кращими ненаписаними героями любовного роману, - тихо промовила вона, а зустрівшись з моїм поглядом, продовжила, - я не знаю де Веста... Вона сюди давно не приходить.

- Що? - тихо спитав я.

- Спочатку вона майже два тижні поспіль сиділа за вашим столом, читала книги й чекала, а потім... - дівчина намагалась стримувати емоції, але виходило погано, - потім, в один день вона залишила тебе тут, і більше не зʼявлялась.

- Тобто залишила мене тут?

Дівчина кивнула в бік нашого з Вестою столу.

На підставках стояли три книги, а позаду майоріла одинока біла квітка кали.

- Я замінюю квітку кожного разу, коли вʼяне попередня. Диво, ці квіти довго стоять. А книги... - зітхнула дівчина, - я не дозволила нікому їх забрати, але деякі відвідувачі інколи їх читають.

Підійшовши до столу, я взяв до рук нашу першу книгу. Щось всередині примусило відкрити її. На першій сторінці були аккуратно виведені літери:

"Одного дня, на сторінках цієї книги, я закохалась в Незнайомця"

Я поставив книгу і підняв другу, ту саму з трилогії, яку замовив, після першої ночі з Вестою:

"Тут я думала, що Незнайомець відчуває те саме до мене, і була самою щасливою дівчиною на всій планеті."

Очі почали пекти від підступаючих сліз, коли я взяв третю книгу, яку подарував їй на нашому першому побаченні:

"А тут я втратила його, і втратила себе. Головні герої цієї книги залишились разом, а ми ні. Наш роман вмістився між рядками трьох книг, але його фінал не став щасливим."

Нічого не пояснюючи я вибіг з кавʼярні на морозну вулицю і чимдуж побіг до квартири Вести. Може вона і не ходила в наш заклад. Та не могла ж вона зовсім покинути місто. Її машини на паркуванні не було, від чого серце неприємно стиснулось, але надія все ще жевріла в моїй свідомості.

Не знаю скільки я часу тарабанив в двері, напевно ж пустуючої квартири, але зупинила мене сусідка Вести, яка визирнула з дверей квартири навпроти:

- Та не гупай ти, - прогарчала жіночка, - нема її вдома.

- Ви знаєте де вона? Коли буде?

- Звідки мені знати? Пфф, вона ж ні з ким майже не спілкувалась, - обурилась сусідка.

- Давно вона поїхала? - запитав я, здогадуючись, що жіночка знає тут все про кожного із жильців.

- Та вона буває тут інколи, правда майже ніколи не залишається на ніч. Перевіряє пошту, щось там робить в квартирі, а тільки темніє одразу ж десь дівається, і знову якийсь час її не видно.

- Дякую Вам, - я вклонився, - дуже дякую.

Спускаючись на перший поверх, я звернув увагу на поштову скриньку квартири Вести. Звідти визирав якийсь буклет по інтернету. В голові промайнула ідея.

Я не міг просто тинятися навколо її будинку, не викликаючи підозр у жильців. Певен, саме та сусідка і буде першою, хто викликає поліцію, особливо після, як виявилось майже години моїх гупань в пустуючу квартиру.

Дочекавшись відкриття книгарні, в яку ми ходили разом з Вестою, я купив видання "Гордість та упередженість", прямо там вирвав зі свого записника пусту сторінку, та залишив декілька слів.

На цей раз я не став гратися, тож на всякий випадок вималював і свій номер телефону:

"Напевно, ти ненавидиш мене, і маєш повне право на це.

Але я чекаю на тебе, буду чекати в нашій кавʼярні.

Дай мені шанс все тобі пояснити.

P.S. На всяк випадок залишаю мій номер.

Твій, сподіваюсь все ще коханий Незнайомець"

Крапка нічого не означає, якщо після неї тягнуться ще сотні сторінок. Я впевнений, що наша історія тільки починається. Закинувши книгу в поштову скриньку Вести, я направився в кавʼярню і став чекати. Вночі я повертався в готель, а тільки світало вже сидів за нашим столиком, інколи в мені просиналося натхнення, але більшість часу, я читав, або шукав серед перехожих свою втрачену Незнайомку.

Дівчина-бариста, яку я пізніше дізнався, що звати Кора, здається відчайдушно чекала разом зі мною. Вона турботливо ставила мені на столик каву, інколи чай. По обіду приносила деякі смаколики з їх асортименту, переймаючись, що я нічого не їв, а розраховувався я ввечері, коли покидав заклад. Коли Кори не було на зміні, а був хлопець-бариста, очікування ставало нестерпнішим. Він кидав на мене невдоволені погляди, і хоча фактично прогнати мене не міг, він сверлив в моїй спині дірку. Зміна квітки в вазі тепер стала моїм обовʼязком, а я був і не проти.

Кожного дня, після закриття кавʼярні, я прогулювався засніженим містом, від закладу, до квартири Вести, сподіваючись що побачу її машину на паркуванні, а потім ставав навпроти вікон її квартири, і якийсь час просто стояв там, в очікуванні, що прямо зараз загориться світло в кімнаті, вона сяде в своє крісло з книгою в одній руці та кавою в іншій. Я б, в той самий момент пролетів би сходи, і щойно вона відчинить двері, притисну до себе, та більше ніколи не відпущу.

Я кохав її. Я сумував за нею. Вона була потрібна мені, як повітря.

Світло в квартирі не загоралось. Я ледь не відморожував собі кінцівки, і врешті решт, з опущеною головою повертався до свого номеру. Потім спускався до тренажерного залу при готелі й тренувався майже до десятої вечора, потім душ, потім сон, і все спочатку.

- Знаєш, деякі постійні клієнти вже дали тобі прізвище, - промовила Кора, поставивши чашку кави на стіл.

- Дякую, і що кажуть? - відсторонено спитав я.

- Що ти Хатіко, - зітхнула вона.

- Кхм, там кінець поганий, - заперечив я, - до того ж, я знаю, впевнений, що дочекаюсь її.