Читати книгу - "Дуже погана няня , Кетрін Сі"

IX

Глава 9. Згадки минулого

 

Ранок. Похід у кав'ярню. Свіжі вафлі на сніданок та запашна кава. Давненько я не проводила свій ранок таким чином. Я навіть встигла забути, як це класно.

– Батько на жаль не дозволив тобі тут працювати, – дівчина сідає на сусідній стілець за столиком. 

– Я казала тобі що не варто в нього запитувати. – Випиваю останній ковток кави. – Поживу на накопичення якийсь час, а потім вже буду шукати роботу. 

– Вибач, що не можу допомогти.

– Та годі тобі, Габі, я кажу все гаразд у мене! 

Габріела – моя однокласниця. Ми сиділи за одною партою у випускному класі. Наше з нею спілкування не обірвалося після закінчення школи, на відміну від решти однокласників. 

– Я чудово знаю, що ти брешеш, але зроблю вигляд, що вірю тобі. 

– Дякую. 

Якщо бути чесною, то я дуже сподівалася отримати роботу у кав'ярні батька Габі, але чудово розуміла, що шанси практично нульові. Хоч ми і були подругами у школі, її батьку я ніколи не подобалася. 

Погода сьогодні весняна і дуже тепла, тому я вирішила дістатися пішки до будинку. Йти не так вже й далеко. 

Минуло вже два дні з моменту моєї втечи від Чандлерів. Я потроху забуваю слова Адама, але тепер моменти з мого минулого вриваються яскравими картинками у пам'ять. 

 

“Прийшовши після школи я відразу прошмигнула до своєї кімнати, аби не зустрічатися зайвий раз з батьком. Він і так завжди не в настрої, а як побачить, що моя шкільна форма подерта, то геть сказиться. Йому буде байдуже на мої синці, але не на форму, бо вона ж грошей коштує. Вже вдруге за цей тиждень мене побили дівчата, яким я не подобаюся, без жодних на то причин. Тіло болить, а шлунок ниє, бо я не їла нічого з вчорашнього вечора. Якби ж тільки батько був у кімнаті, а не на кухні, тоді я могла б щось собі знайти й перекусити. Еріка точно залишила щось для мене там. 

Знявши шкільну форму я швиденько знайшла голку та нитку темного кольору, сіла ближче до вікна й почала зашивати. Завтра знову до школи, не можна йти у порваному одязі. Роблячи стібок за стібком я думала про те, як було б чудово, якби мені вже було вісімнадцять років. Тоді я б могла втекти з дому, знайти роботу і переїхати подалі від цього міста. Чудові мрії, але, на жаль, мені тільки дванадцять. Я нічого не можу зробити з цим. 

Було вже пізно і темно, коли вхідні двері будинку відчинилися, це прийшла Еріка з роботи. Я нарешті зможу поїсти, потрібно тільки почекати близько двадцяти хвилин і тоді Еріка зайде до моєї кімнати й віддасть якусь булочки. Вона завжди так робить. Я люблю Еріку, бо вона захищає мене від батька. 

Та сьогодні все сталося не так, як завжди. Найперше, це те, що Еріка прийшла так пізно, а друге – батько ще не ліг спати. Він чекав на Еріку. За п'ять хвилин я почула крики жінки та дзвін посуду, що розбивається. Мене кинуло в піт від переляку. Обережно пройшовши до дверей я прочинила їх і почала слухати, що ж відбувається внизу. 

– Ти тупа повія! – Удар. – Як в тебе совісті вистачило прийти сюди з цим віником?! – Щось знову розбивається.

– Відпусти мене.. прошу..

Вийшовши з кімнати я спустилася по сходах рівно настільки, щоб бачити вітальню, але щоб не бачили мене. 

Довкола лежав розбитий посуд, сумка Еріки і букет червоних троянд. 

– Ти сьогодні здохнеш, сучка! – Ще один глухий удар. – Хто квіти подарував питаю?! 

– Це.. – Я спускаюся ще трохи нижче, хоча мені неймовірно страшно. – Це.. 

– Кажи! 

Еріка без сил лежить на підлозі у калюжі власної крові, що витікає з її живота. Встигаю затулити рота перш, ніж звук переляку вилітає з нього. Батько тримає волосся жінки намотаним на кулак. 

– Це квіті.. для.. для Келі. – Жінка помічає мене і в її очах я помічаю шок. Вона не хотіла, щоб я це бачила. 

– Для Келі?! З якого хріна? – Різким рухом б’є Еріку головою об підлогу. 

Моє тіло тремтить, я ледве можу стояти. 

– В неї.. день народження… сьогодні. – З останніх сил відповідає. – Тікай.. тікай..

– Що? Повтори! 

Еріка дивиться на мене, а я навіть допомогти не можу. 

– Тікай, Келі! – Її крик приводить мене до тями. 

Батько помічає мене. 

– Вибач, – останнє, що я кажу їй перш, ніж побігти до своєї кімнати. 

– Стій на місці! ‐ Зачиняю двері на всі замки. 

Часу на збори немає, доведеться бігти так. Відчиняю вікно і не зважаючи на висоту й страх я виходжу на дах, спускаюся до краю, трохи вагаюся, але звук вибитої двері додає мені хоробрості і стрибаю звідти. Ноги починають жахливо боліти, але часу на відпочинок немає, тож я підводжуся і що є сили біжу геть.”

 

– Келі! – На мене біля будинку налітає Остін з обіймами. – Як я радий тебе бачити! 

– Остін? Ти як тут опинився? 

– Мама дозволила мені відвезти тобі речі, що ти залишила у будинку, – відпускає мене, – І ось це. 

– Що це? 

– Твоя зарплата. 

– Яка чесність. 

Я не в тому положенні щоб відмовлятися від грошей, тож беру їх. Тим паче, я чесно їх заробила. 

– Я дуже сумую за тобою. 

– Вибач, що я так різко пішла.. я обіцяла до випуску бути поруч. 

– Ти молодець, що пішла! Адам – козел! 

– Він твій брат..

– Він не мав права казати тобі такі жахливі слова.

– Не мав. – Погоджуюсь. – Як твої справи? 

Потрібно змінити тему, бо я тільки почала забувати все. 

– Все так само. – Сідаємо на сходах біля будинку. – Ніхто не помічає твоєї відсутності, крім мене.

– Остін, мені дуже шкода, що залишила тебе там самого… Але ж ти розумієш чому. 

– Так, розумію. 

– Будеш морозиво? 

– Іншим разом, – дивиться в бік машини. – Водій вже чекає на мене. 

– Тоді поїмо морозиво наступного разу. 

– Так, – обіймає мене. 

Я стояла і дивилася на те, як Остін сідає в машину, махає мені рукою і вони їдуть. Він точно не виросте таким, як Адам. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍