Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–Я живу в палаючому палаці, запросив би, але ти не витримаєш такої полум'яної гостинності.

–Як палац може горіти і не згорати дотла?

–Магія часом незбагненна, чи не так? – криво усміхнувся він.

–Якщо як слід не вивчати її – без сумнівів. Чи багато магів в цих краях?– змінила тему вона.

–У Ґотліні? – перепитав Пітер.

– На найближчих землях.

–Дві мої сестри і брат. З Ельгою, до речі, краще не зустрічатися, вона не любить пісок і сонце. – Пітер хрипко засміявся, відчувши гіркоту від спогадів про сестру.

Пайпер змінилася в обличчі, усмішка зійшла з нього, змінившись тривогою.

–Принцеса Крижаних Земель – твоя сестра?

–Так, а що?

Дівчина опустила очі й розвернулася.

–Вона врятувала мені життя. Але через неї я так і залишилася сиротою.

Пітер насупився і взяв її за плече. Вона була такою ж теплою, як і він, здавалося, Пайпер єдина, хто від дотику хлопця не здригнулася і не відскочила.

–Що сталося? – запитав Пітер.

–Батьки покинули мене в кошику, неподалік від Земель Вічного Холоду. Принцеса Ельга та її барс тоді врятували мене, залишивши в людському притулку.

–У чому ж ти її звинувачуєш? – запитав Пітер. – Вона стала жорстокою, після падіння замку. Могла залишити тебе там, на вірну погибель. Чесно кажучи, здивований, що врятувала.– він хмикнув.

–Могла. – погодилася дівчина.– А ще вона могла забрати мене до себе. Але замість цього я змінила добрий десяток притулків, і в жодному не знайшла друга.

Пайпер повернулася до Пітера, в очах її стояла образа. Хлопець сів поруч із нею.

–Очевидно, в тому була причина. Вона не взяла тебе до себе, тому, що ти б не змогла зі своєю силою уживатися поруч із нею. Вона володарка льоду, а ти керуєш Сонцем. Це непорівнянно, полум'я і лід. – Пітер опустив очі. – Повір мені. Я знаю.

Пайпер уважно глянула на хлопця.

–Чому ви не близькі? – запитала вона.– Ваші сили розділили вас?

–Можна сказати і так. Але Ельга все одно моя молодша сестра, як би я не був не згоден з нею, я завжди буду любити її.

Пайпер мовчки втупилася на хлопця.

–Схоже, тобі не завадить друг.– резюмувала вона, піднявшись.

–Це точно…– посміхнувся він.– Після падіння палацу я зуважив, що друзів в мене не лишилось.

–Що ж, один тепер є.– стегнула плечима вона.

–За півдня від твоєї пустелі є доволі пристойна таверна, можемо пропустити по келиху.– запропонував Пітер.

–Чом би й ні. Але іншим разом, я маю зустрітись…де з ким.

–О…зрозумів.– Пітер зніяковів, ну звісно ж у неї був залицяльник, це ж очевидно.

Пайпер втупилась у сонце, хлопець дивувався тому, що воно зовсім не змушує дівчину жмуритись чи затуляти очі рукою.

–Я ще маю кілька годин. – відповіда вона, відводячи погляд від ранкового сонця.– Ходім, вполюємо кабанчика і обсмажимо, я пригощаю.– посміхнулась дівчина.

Була одна вада у вогняного королівства. Коли Пітер залишав його, ліс ставав звичайним, не палаючим. Так одного фатального вечора юний лицар на ім'я Джон вирішив сходити на полювання і добути рідкісних лісових квітів для своєї коханої, сонячної діви – Пайпер. Варто було Джону увійти в густу гущавину лісу, як тієї ж миті Пітер переступив межу, не здогадуючись про те, що в його угіддях є гість. Ліс загорівся, в ту ж мить, передчуваючи наближення господаря. Джон загинув, зриваючи останню заповітну квітку для коханої. І тоді Пітер зрозумів, що прощання з Пайпер було навічно. Дівчина заборонила Пітеру входити в її володіння, розірвавши будь–які зв'язки з ним. Відтоді вони не бачилися, хоча обидва одразу усвідомили, що половини одне одного.

Найджел бачив горе в його очах і це отруювало його думки. "Хіба половини не зобов'язані любити одна одну самовіддано? Хіба казки вчать не тому, що любов пройде крізь усе?" – розмірковував він.

В ту ж мить, як частина колись великого Верховного Клану разом із Найджелом і Есме увійшли в місто, всі люди застигли, дивлячись на них, але ніхто не сказав ні слова, ніби зі страху. Перехожі просто дивилися ошелешеними поглядами, проводжаючи трійцю поглядом. Найджел тримав Есме за руку, так само, як Ельгорт і Ельга, Пітер плентався позаду, штурхаючи носаком черевика опале листя. Коли вони підійшли до будинку, Найджел звернув увагу, що ящик із чотирьох пляшок молока і газета лежали біля порога недоторканими. Газета була сирою від дощу, а пляшки холодними. З бабусею на час його відсутності мала залишитися доглядальниця. Це насторожило хлопця, і він швидко відчинив двері, забігаючи в будинок.

–Бабусю? – покликав він.

Почувши хрипкий кашель у відповідь, він побіг просто у взутті по скрипучих мостинах. Бабуся лежала на своєму ліжку, червона від кашлю.

–Найджеле, мій хлопчику… – сказала вона пошепки, взявши його за руку.

–Бабусю, як ти? – злякався Найджел, намагаючись підняти її подушку.