Читати книгу - "Перлина з глибин, Катя Губська"

Розділ 15: Шлях до загубленого храму

Сонце стояло високо, кидаючи золотисте світло на тихі води, де "Сріблястий Ворон" ковзав, наче срібна стріла. Всі відчували, що наближаються до чогось великого. До чогось, що чекало їх крізь століття.

На горизонті виростав острів, який не був позначений на жодній з карт — вкритий густою зеленню, із чорними скелями, що виступали з води, мов пальці забутої істоти. Але найголовніше — храм. Він визирав з-поміж прибережних скель, немов сплячий гігант, наполовину поглинутий водою. Його зруйновані арки та колони були порослі водоростями, а бліде світло сонця мерехтіло на поверхні затопленого внутрішнього двору.

Кайла вдивлялась у храм з палким, майже болісним поглядом.
— Це він… — прошепотіла вона. — Затонулий храм. Тут має бути справжня Перлина.

— І ми її знайдемо, — сказав Ейрін.

Друзі висадились на вузьку прибережну смугу. Джейн, мокра до колін, пробурмотіла, зітхаючи:
— Ну, завжди мріяла плавати. Знаєш, Картане, це романтично по-своєму — тільки замість вина й квітів у нас мох і слизькі сходи.

— Відверто, я радий, що ми взагалі живі, — відповів Картан, тримаючи весло на поготові, — романтика нехай трохи зачекає.

Зайшовши глибше, вони опинилися у залі, де вода сягала по щиколотки, а подекуди — й до колін. Кам’яні фігури напівзатоплених богів та героїв дивились на них з темних арок, мов з іншого часу. На стінах мерехтіли залишки стародавніх мозаїк, і в центрі — велике дзеркальне джерело, в якому відбивалося світло зі стелі крізь отвір.

— Тут щось є, — прошепотала Кайла. Її очі блищали — не від страху, а від передчуття.

Раптом з глибини храму пролунав глухий звук. Ніби щось пробудилось. А вода навколо злегка затремтіла.

— Схоже, ми не самі… — сказав Ейрін, дістаючи шаблю.

Кайла торкнулася амулету на шиї — уламка черепашки, що колись належав її матері.

— Перлина... Вона не тут. Цей храм — лише ключ. Справжнє місце — глибше. Під храмом.

Її голос звучав упевнено, але з ноткою суму.

Вода навколо почала підійматися, і з отвору в центрі залу виринуло щось — кам’яний диск з вирізаними символами, що почали світитися. Це була ще одна загадка. Ще одне випробування.

— Час пірнати, — буркнула Джейн, закочуючи рукави. — Що, знову без дихальних заклять?

Кайла посміхнулась.
— Цього разу — я подбаю про нас. Але далі буде складніше.

Вони обмінялись поглядами. Попереду — глибини, в яких ховалась справжня Перлина.

Кайла підняла руки над водою. Її пальці засяяли м’яким сріблястим світлом, що ковзнуло по поверхні, наче туман.
— Зачароване дихання, — прошепотіла вона. — Це триматиметься недовго. Пірнаймо, поки є час.

Один за одним вони занурилися у темну, холодну воду. Навколо — уламки кам’яних колон, повиті водоростями, а на дні лежали рештки стародавніх скарбів, кістяки істот, що колись охороняли цей прохід. Світло від амулета Кайли освітлювало їм шлях, відбиваючись у мозаїках і очах статуй, що спостерігали за ними з темряви.

Глибше… Ще глибше. Ніби сам храм не мав кінця.

Раптом перед ними відкрився підводний зал, у центрі якого стояла стародавня брама. На ній — зображення жінки з перлиною у руках, а поруч — силует змія, що охоплює її тіло. Кайла завмерла.

— Це вона, — прошепотіла подумки. — Це її образ… Моя мати.

Брама була запечатана. Але на ній сяяли три символи — Перлина, вода, кров.

Ейрін, побачивши це, притиснув долоні до брами. Вона задрижала, але не відкрилася.

— Чого не вистачає? — жестами запитав Картан.

— Моїх спогадів, — відповіла Кайла про себе, втрачаючи мить самовладання. Вода навколо неї затремтіла, і раптом у неї перед очима промайнули кадри з минулого — голос матері, руки, що колись тримали її, плач вигнання.

Її сльози змішалися з водою. Вона доторкнулась до символу крові, і з пальця капнула крапля червоного — зачарована, але справжня.

Брама відчинилась.

За нею — вузький хід, що вів угору. Друзі випливли з води у купол, де бліде світло сочилося крізь прозору кам’яну стелю. Тут стояв постамент. Але замість сяйва Перлини, в його центрі лежала лише її оболонка — порожня, тьмяна перлина, що втратила силу.

— Це пастка? — запитав Картан.

Кайла похитала головою.

— Це… спогад. Обман. Перлина справжня ще далі. Це — залишок сили. Мабуть, той, хто шукав її до нас, забрав усе, що зміг.

— Але хтось залишив слід, — сказав Ейрін, схилившись до мозаїки під постаментом. — Погляньте.

На плитах було вирізано зображення трьох шляхів. Один ішов під землю, інший — у море, третій — у небо. Над ними — напис давньою мовою:
«Лише той, хто збере пам’ять, глибину і серце, знайде Перлину Істини»

Кайла вдихнула глибоко.
— Отже, ще не кінець. Але ми на правильному шляху.

Ейрін узяв її за руку.

Вона подивилась на нього. У водяних відблисках його очі здавались майже срібними. Її серце стиснулось — від болю втрати, від надії, від любові, яку вже не могла приховати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍