Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"

Одне розбите серце

   В горлі пересохло, а коліна затремтіли. Мені необхідно було терміново присісти, адже те, що зараз відбувалося нагадувало ожилий кошмар.
   — Невже не рада мене чути? — Нагадав про себе дядько Степан. Він відверто насміхався і, певно, отримував якесь збочене задоволення від того, що досі вселяв у мені тваринний страх.
   Я нарешті дісталася до стільця біля ліжка та мало не впала на нього. Тремтячою рукою ледве втрималася за край комода.
   — Я чую як ти дихаєш, доню. — Скрипучим голосом промовив дядько Степан.
   Губи відмовлялися слухатися. Мені важко було сказати бодай слово. Довелося стиснути пальцями спинку стільця, щоб кісточки пальців побіліли і я змогла відчути реальний біль. Тільки біль міг повернути мене до реальності й підтвердити, що це не один з тих страшних снів.
   — Як?.. — На більше я не спромоглася.
   — Знайшлися добрі люди, що повірили в мою безневинність. — Легкий смішок, що пролунав після цього, ясно дав зрозуміти, що навіть сам чоловік не вірить в те, що говорить. — Та я не для цього телефоную. — Він понизив голос до шепоту. Доволі моторошного шепоту, що змусив мою кров захолонути в жилах. — Ми з тобою зустрінемося. Не знаю коли, але наша зустріч не минуча. Ти не гірше від мене знаєш, що втрачати мені нічого...
   Я важко ковтнула слину. Страх з кожною миттю все глибше охоплював моє тіло своїми гострими пазурами. — Чому? — Говорила я, але голос був чужим. Неначе маленька дитина, яка стояла перед розгніваним садистом, що міг її скривдити будь-якої миті.
   — Ти ще й питаєш? Дурне дівчисько! — Гнів, ніби електричний розряд, пройшов через дядька Степана й вирвався на волю. — Все сталося через тебе! Невже забула? Але не хвилюйся, я нагадаю... Обов'язково нагадаю. Чекай мене, доню...
   Зв'язок перервався. Деякий час лунали короткі гудки, але десь за хвилину вони припинилися і настала тиша. А я все ще притискала телефон до вуха, не маючи сил навіть поворухнутися.
   Саме в такому стані мене знайшла Марія Климівна. У неї з'явилася вільна хвилинка, тож жінка вирішила навідатися раніше.
   — Маргарито... — Покликала вона, зазираючи в очі. Лікарка торкнулася плеча та легенько струснула мене.
   — Га? — Я здивовано закліпала, озираючись з боку в бік. Свідомість поволі поверталася.
   — Здається, вам зарано віддали телефон. — М'яко промовила жінка, беручи мій смартфон у долоню. — Ходімо до ліжка, вам потрібно відпочити. — Вона допомогла підвестися зі стільця і підтримуючи за талію провела до білосніжної постелі.
   Напевно не варто навіть і мріяти про те, що найближчим часом я випишуся з лікарні. Проте зараз мене це взагалі не хвилювало. А в голові раз за разом виринали слова мого найбільшого кошмару.
   — Наша зустріч неминуча ... — Сказав дядько Степан, відродивши всередині мене страх, з яким я багато років боролася.

***Денис ***
  З невідомих причин мені було важливо почути, що з Ритою все гаразд. І ось нарешті мені вдалося поговорити з дівчиною. Навіть на душі стало легше після цієї розмови. Напевно це і є щастя — знати, що з людиною, яка тобі не байдужа все гаразд.
   Замислившись я не відразу почув стук у двері. Однак уже знав хто був на іншому боці.
   — Заходь, мамо. — Голосно вигукнув я сідаючи на ліжку.
   В проймі дверей спочатку з'явилося рідне обличчя, а потім і вся жінка. Вона тепло посміхнулася і рушила до мене.
   — Синку, оскільки Мілана вперто мовчить я вирішила, що ти міг би прояснити картину минулих подій. — На мить вона задумливо відвела погляд вбік. — Що трапилося того вечора? — Зрештою, прямо запитала жінка, шукаючи відповіді в моїх очах.
   Я зрозумів про що запитує мама, але не знав як пояснити їй все. Це навіть не моя таємниця. Та й ніяка це не таємниця, а божевільні вигадки Поліни. Не впевнений, що Рита хотіла б, щоб про ці дурниці дізнався ще хтось.
   — Мамо, чому ти думаєш, що мені щось відомо? — Рівним тоном запитав я.
   — Ви були разом і мені здалося, що тобі не байдужа наша гостя... — Жінка хотіла щось додати, але зупинилася так і не договоривши. Її увага була прикута до мого обличчя в пошуках бодай якоїсь зачіпки.
   Я жодним чином не показав наскільки вона близька до істини, лише коротко відповів. — Мені відомо тільки те, що одногрупниця Рити образила її. Однак деталі їх розмови я не знаю.
   Не впевнений, що мама повірила. Та навіть якщо в неї й лишилися питання, вона їх так і не озвучила. Натомість жінка ніжно стиснула моє плече. —  Синку, я завжди буду поруч і ти можеш довіритися мені й отримати підтримку. Можливо, зараз ще не час і я це теж розумію... — Загадково відказала мама. Вона кивнула мені та повільно рушила до дверей. І навіщо взагалі приходила? Напевно я чогось все ж не розумію...
   — Ой дурна моя голова! —  На порозі жінка раптово сплеснула руками та швидко озирнулася. — До тебе ж Поліна прийшла. Дівчина чекає, а я причепилася до тебе зі своїми питаннями. Геть забула.
   — Не маю бажання з нею розмовляти. — Беземоційно повідомив я.
   — Е, ні, хлопче. — Мама склала руки на грудях. — Ти вийдеш до Поліни та розставиш всі крапки над "і". Інакше...
   Я запитально вигнув брову. — Не випустиш мене гуляти? — З мого язика зірвався жарт раніше, ніж я встиг добряче подумати над своєю відповіддю.
   — Не вгадав. — Жінка захитала головою. — Я покажу Риті твої дитячі фото. Наприклад на горщику. — В її очах заплигали бісенята.
   Що-що, а вмовляти вона вміла дуже добре. — Все, я йду. Тільки обійдімося без крайнощів, гаразд? — За мить я вже був поруч з нею та грайливо підняв руки догори.
   — Це ми ще побачимо. — Відповіла мама, весело посміхаючись.
   Ми разом спустилися вниз. Поліна чекала на мене у вітальні. Однак вона там була не сама. Навпроти неї сиділа Мілана. По виразу її обличчя можна зробити висновок, що між ними щойно відбулася тяжка розмова.
   Помітивши мене, сестра різко підвелася та пішла в наш з мамою бік. Зупинившись поруч зі мною, гнівно зашепотіла на вухо. — Рита постраждала через тебе, братику, тож виріши цю проблему. — На останньому слові вона кинула гнівний погляд через плече.
   Врешті-решт, Мілана залишила вітальню, а слідом за нею зникла й мама. Ми з Поліною залишилися наодинці.
    Я зайняв місце на канапці навпроти. На деякий час в повітрі повисла тиша. Першою подала голос дівчина. — Мені шкода...
   Даремно вона це сказала. — Тобі шкода? Через твої кляті ігри постраждала людина, а тобі просто шкода?! Це все чи будуть ще якісь одкровення?
   — Я не знала, що ця бродяжка така слабка. Наступного разу врахую це. — В'їдливо відповіла білявка обпалюючи мене поглядом.
   — До біса це все! — Я зірвався з місця. — Ти прийшла сюди, щоб ображати Риту? Якщо так, то йди геть і ніколи більше не повертайся.
   Якийсь час Поліна лише позирала на мене з-під опущених вій. Мовчанка затягнулася і я зробив крок вбік. На цю дію дівчина зреагувала не так стримано. Вона кинулася до мене обіймаючи та притискаючись всім тілом. — Благаю... Денис, я... Я божеволію без тебе!
   Мені стало шкода її, оскільки я фізично відчув біль Поліни. В жодному разі кохання не може слугувати виправданням для поганих вчинків, та, можливо, вона й не розуміла, що робить зло. Можливо, страх втратити мене був занадто сильним. Наприклад таким як мій, коли Риті стало погано.
   М'яко відсторонивши від себе Поліну, вказав на канапу. Ми сіли і я ще раз спробував достукатися до неї. — Поль, між нами була пристрасть. Я навіть не буду цього заперечувати, але цього занадто мало. Зрозумій, будь ласка, я не відчуваю до тебе нічого. Всередині порожнеча... Я не зможу зробити тебе щасливою.
   Дівчина приклала палець до моїх губ та ніжно погладила. — Не говори так. Мені досить того, що ти будеш поруч. А кохання... — Вона голосно втягнула повітря. — Кохання прийде з часом. Головне працювати над стосунками.
   Я торкнувся її долоні та відвів убік від свого обличчя. — Пробач... Я не хочу тобі брехати та й зволікати більше не варто. З плином часу нам ще важче буде все це закінчити... Є дівчина до котрої тягнеться моя душа. До неї такого не було ні з ким... І ти, Поль, зустрінеш, того хто буде любити та цінити тебе! Подарує своє серце та переверне світ заради твоїх очей. Тільки це не я...
   — Рита? Ти її кохаєш?! — По щоці дівчини скотилася сльоза. Я протягнув руку, щоб ніжно стерти вологу, але вона не дозволила. Натомість стисла вуста й за мить повторила питання. — Ти кохаєш Риту?
   Якби ж я сам знав відповідь на це питання. Мені було добре поруч з нею. Я боявся образити чи втратити її. Прагнув захистити, подарувати щастя... Та чи кохання це?
   — Не знаю кохання це чи ні, але без неї життя не має сенсу. Мені було добре з тобою, та з нею я відчуваю себе живим. — Чесно відповів я.
   — Як? Просто скажи мені як ти міг так швидко прив'язатися до неї? Ми з тобою знайомі значно довше, але ти ніколи не казав мені таких теплих слів... Чому? Навіщо ти даруєш меню цей біль? — Вуста Поліни тремтіли, а очі блищали від вологи.
   — Вибач, я винен перед тобою. Мені прикро, що не можу відповісти на твої почуття...
   — Я зрозуміла! — З гіркотою в голосі вигукнула вона. — Кохання не існує!
   — Ні, Поль, кохання є, але в нас з тобою не буде.
   Дівчина відвернулася намагаючись приховати біль та сльози, що котилися по щоках.
   — Пробач... — Я нахилився вперед, щоб востаннє пригорнути до себе Поліну.
   — Ні! — Істерично скрикнула вона та зірвалася з місця. А я й не збирався її зупиняти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍