Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"

Життя продовжується

   Минув місяць з моменту моєї виписки з лікарні. Перший час я була сама не своя. Постійні думки про можливу зустріч з дядьком Степаном не давали спокою ні на мить.
   Мій параноїдальний настрій було важко не помітити, але попри це, питань ніхто не ставив. Скоріше за все, вони боялися відкрити скриньку Пандори та випустити всі мої страхи на волю. Однак, я не виключаю того, що це була рекомендація лікаря. Менше питань — менше хвилювань.
   Добре те, що добре закінчується. Є така народна мудрість. Та чи справді це кінець? Чи мій вітчим (навіть таким словом називати чоловіка досить важко) взяв паузу для того, щоб принести мені якомога більше хаосу в життя? Питання без відповідей. Це саме те, що не давало мені довгий час заспокоїти нерви.
   Проте було й хороше. До нього можна віднести нашу дружбу з Оленою, яка завжди підтримувала мене. Також моя нова, але вже дуже близька подруга, Мілана. Дівчина-запальничка, котра принесла різнокольорові фарби в мої сірі будні. Кирило Віталійович та його дружина Лариса Андріївна, що відродили у мені віру в людей. Ну і найсолодше на десерт — Денис. Хлопець, про якого можна тільки мріяти. Він був зі мною добрим і щирим, чуйним та ніжним, романтичним і відданим...
   Саме завдяки цим прекрасним людям я змогла вдихнути життя на повні груди й відпустити минуле. Брехати не буду, спочатку це було важко. Та їх тепло й турбота зробили свою справу — крига скресла, а я відродилася з попелу, неначе чарівний фенікс.
   Раптом мої роздуми були нахабно перервані. Хтось підкрався ззаду та закрив мені очі долонями.
   Гарячий подих обпік вухо. — Вгадай хто... — Пролунав глибокий голос, що змусив тіло затремтіти від приємного хвилювання.
   — Навіть не знаю... Можливо Богдан? — Кокетливо поцікавилася я.
   Денис відповів не відразу. Спочатку він ніжно прикусив моє вухо. — А так? Чи потрібна ще одна підказка?
   — Боюся помилитись, тому не ризикну відповідати. — На моїх вустах розквітла жартівлива усмішка. Юнак прибрав руки з мого обличчя та сів поруч зі мною на гойдалку.
   Скільки себе пам'ятаю, я завжди мріяла про неї в дитинстві. Однак життя в багатоповерхівці вносить свої корективи.
   Подумати  тільки, велика м'яка канапа на якій можна гойдатися. Та і це ще не все! З обох боків на ній кріпилися сіточки, що за потреби слугували захистом від комах або ж сприяли усамітненню. Одним словом, не гойдалка, а казка.
   — Агов, кошеня! — Очі юнака уважно за мною спостерігали.
   Я злегка струснула головою, проганяючи думки. — Вибач, знову замислилася. — Ніжно промуркотіла, опустивши погляд.
   Хлопець лагідно торкнувся пальцями мого підборіддя та підняв його вгору. — Досить, Рито. Перестань за все просити вибачення. Ти гідна лише найкращого... І мені дуже шкода, що у твоєму житті були погані люди.
   — Не будемо про це, згода? — Я схилила голову набік та грайливо затріпотіла віями.
   — Коли ти так на мене дивишся я не можу мислити розсудливо. — Останні слова він промовив мені у вуста. Ласкавий доторк його губ до моїх власних, розпалив кров і затуманив мозок. Не тільки Ден втрачав контроль. Я теж була занадто близька до солодкого безумства.
   — Не боїшся, що твої батьки дізнаються про нас? — Це питання вже давно мучило мене, оскільки Денис не розповідав їм, що ми разом.
   У фільмах та серіалах все набагато простіше. Там, якщо хлопцю подобається дівчина, він пропонує їй зустрічатися і все одразу стає на свої місця. Однак в реальному житті таких умовностей, як показала практика, не завжди дотримуються. Проте, можливо, я помиляюся, адже в Мілани з Богданом стосунки розвиваються інакше.
   Вони разом і про це відомо всім. Бодя, на відміну від Дена, відразу позначив своє відношення до дівчини. Та й наш меценат з дружиною знали про те, що Мілана зустрічається з другом Дениса. Котрий, до речі, знайомий їм ще з дитинства.
   — А чому я маю боятися цього? — Врешті-решт, відгукнувся Ден. Певно, моє питання подіяло на нього як відро холодної води, що добре освіжало, оскільки він майже відразу відсунувся та зосереджено поглянув собі під ноги.
   — Ну, для початку, ти якось дивно реагуєш на мої слова.
   — Не правда. — Юнак спробував перевести все в жарт. — Просто наші стосунки занадто високі для цієї грішної землі. — Його голос так і бринів веселощами, а вуста поповзли догори, демонструючи мені білосніжні зуби. Що не кажи, а Ден умів уникати відповідей, прикриваючись дотепами.
   — Та ну тебе... — Я вдала образу. Для драматичного ефекту навіть вдала, що збираюся йти.
   Гаряча рука охопила мій стан, не даючи змоги зрушити з місця. — Кошеня, я обов'язково розповім батькам, але мені потрібно трохи більше часу. Не тому, що я не впевнений. Все через те, що для мене це в новинку і я боюся схибити. З тобою все інакше, розумієш? — Неначе миле звірятко він лагідно потерся об мою щоку та зазирнув у очі.
   І як можна протистояти його кришталево чистому погляду істинного янгола? Питання, звісно, риторичне, бо відповідь лише одна — ніяк.
   — Гаразд, пане-хитрун, облишмо цю розмову на кращі часи. — Я піддалася гіпнотичному впливу найгарніших у світі очей.
   — Моя ти люба! — Денис квапливо чмокнув мене у вилицю. — А я мало не забув про що хотів поговорити з тобою.
   Мої брови зацікавлено вигнулися. — Здивуй мене.
   — Ооо...Саме так і буде. — Юнак ствердно закивав. — Сьогодні ввечері нічого не плануй, бо ми їдемо... — Раптова тиша нагадала про українські телешоу, де завжди тягнули кота за хвіст, замість того, щоб просто щось розповісти.
   — Куди ми їдемо? — Я не втрималася від питання, коли мовчанка стала нестерпною.
   — А може спробуєш вгадати? — Помітивши моє незадоволене личко, він здався. — Зараз все розповім, тільки не дивися на мене так... Отже, ми вирушимо на перегони.
   Коли я почула те, що сказав Ден не повірила власним вухам. Але хлопець мав досить серйозний вигляд, тож певно, казав правду.
  — Перегони? Я не розумію... Тобто я знаю значення цього слова, але як...
   — Я раніше не розповідав тобі про цю сторону свого життя. Однак інколи мені подобається поганяти на швидкості нічною трасою. Адреналін і все таке. — Ден пильно спостерігав за тим як видовжувалося моє обличчя з кожним його словом. — Щось не так? — Зрештою запитав він.
   — Перетравлюю інформацію. — Мені ніяк не вдавалося приховати спантеличення, що плескалося в очах яскравим спалахом. — А ти... Ти візьмеш участь в перегонах, вірно? Це ж дуже небезпечно...
   Денис обійняв мої плечі та притис до себе. — Так, це небезпечно. Тому ти, кошеня, під час заїзду будеш разом з Міланою спостерігати за тим, як я переможу. — Наостанок додав. — Не хвилюйся, маленька, все буде круто.
   Я видушила з себе посмішку, проте всередині було неспокійно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍