Читати книгу - "Яр"

Ганна зрозуміла його:

— Україна?.. Але я вимріяла її собі не такою. Не такою, як була і як лишається. У мене вже немає сили мріяти.

Максим не відповів. Ганна рівно дихала на протилежному кінці ліжка, і здавалося, що вона заснула. Монотонно лопотів дощ у шибки причілкових вікон, і це тоскне лопотіння, і темрява, і нездоланна відстань, яку годі було збагнути, потроху огорнули Максима в линучий сповиток забуття...

Він прокинувся з відчуттям, ніби щось сталося. Сон одлинув ураз, наляканий чужим звуком. Максим з остраху простяг руку в пітьму. Рука торкнулась м'якої й теплої плоті. На тому краї ліжка ворухнулося й зітхнуло. Максим теж зітхнув, сам собі заспокоєно всміхнувся й лише змінив позу, бо від спання сторч заболіла потилиця. У такому напруженому положенні справді могли снитися тільки кошмари. Дощ за вікнами шарудів так само нудно й заколисливо, і Максим знову провалився в сон, натомлений кількаденним безсонням. І знову йому привиділося, ніби Оленка втікає, затуляючи вуха руками, а він хоче наздогнати її й пояснити все, що сталося з ним у підвалах поліції, але горлянку схопила судома, і він лише хрипить і ковтає слова: «Пі... жу!.. Пі... жу!..»

Прокинувся Максим пізно. Дощ невідомо коли перестав, хмари розійшлися, і в чільні вікна заглядало яскраве сонце. Він ворухнув закляклими в'язами й подивився праворуч. На тому місці, де мала навсидячки спати Ганна, лежав здоровезний смугастий кіт. У голові майнула думка, чи не кота лапнув він тоді спросоння, коли серед ночі був схопився, зляканий дивним звуком. Але думка видалась такою безглуздою, що Максим поспішив одігнати її якнайдалі й знову примружив повіки. У сінях дзенькнула клямка, і до хати ввійшла господиня.

— То тамо-го... ваша? — спитала вона, злякано зиркаючи кудись у вікно й показуючи рукою.

— Що? — не зрозумів Максим.

— Ондо-го лежить, — повторила господиня.

Максим, наче вжалений, вискочив надвір, куди показувала баба. Дворище було порожнє, лише за півсотні метрів од хати стояла крита машина, якою вони вчора приїхали. Максим озирнувся на господиню, і та кивнула рукою за повітку, не рушивши, однак, із місця.

Максим поплентав туди, а дійшовши до повітки, остережливо глянув за ріг. По спині йому побігли мурашки. Спершись плечима на рублену стіну, там сиділа Ганна Базилевич. У правій руці вона тримала пістолет, опустивши його на мокру землю. Ноги були випростані, сукня, теж мокра, як хлющ, облягала стегна й коліна. Півголови в Ганни відірвало разом із волоссям, яке лежало в калюжі за крок од повітки. Але ні крови, ні якихось інших слідів насильства не було. Чи то кров випили кури, чи змило зливою. Обличчя без черепа здавалося вправно зробленою маскою, за якою ховається хтось інший. Максим відвернувся.

— Таке молоде...

Максим глянув на бабусю й потяг ноги до хвіртки.

— Це ваша? — почулося йому вслід, але він подався вздовж вулиці, не добираючи стежки, просто через найбільшу багнюку. Проходячи повз машину, навіщось заглянув у критий кузов. Там було порожньо. З-під задніх коліс виглядали ноги водія, який щось лагодив, цокаючи по містку великим гайковим ключем. Обійшовши «опеля» раз і вдруге, Максим пристояв над німцевими чобітьми й поплентав вулицею назад, проминув хату, яка дала йому цієї ночі притулок і в якій розігралася та дивна й дика трагедія, і подався далі. Ноги привели до великої дерев'яної церкви з похиленим набік хрестом головної бані. Тут стояло кілька машин, вешталися німці й люди у цивільному, никала дітлашня. Із хвіртки, що трималася на одній завісі, вийшов Олег Попович і попростував до Максима. Коли він підійшов і привітався, Максим сказав йому хрипким голосом:

— Ганна застрелилась.

Вони стояли один навпроти одного й дивилися кожен у якусь тільки йому видну точку. Олег байдужим тоном поспитав:

— Коли? Сьогодні?

Максим здвигнув плечима й так само байдуже промовив:

— Під повіткою. Мабуть, уночі.

Не змовляючись, вони рушили туди, до повітки за бабиною хатою. Ішли мовчки, Максим попереду, Попович слідом за ним, чавкаючи ногами в рідкому, але в'язучому болоті. Водій і досі лежав між колесами «опеля» й гримів гайковим ключем. Коли входили на бабине подвір'я, Максим уповільнив крок, Олег ступив перший, навіщось пригладивши засмаглу з літа лисину. Максим кивнув рукою за повітку, і вони пішли туди, супроводжувані співчутливими поглядами бабусі-господині, яка, сховавши руки під хвартух, стояла в розчинених дверях своєї хати.

Мало не наступивши на Ганнине волосся, що руділо в калюжі, Олег сахнувсь і став оддалік. Ганна й досі дивилася крізь приспущені довгі вії на носаки своїх черевиків. Максим глянув на Олега Поповича. Підборіддя в того дрібно тремтіло й губи пересмикувались. Він зціпив щелепи й одвернувся. Тоді, пройшовши до хвіртки й назад, сказав Максимові:

— Треба поховати.

Він поволі приступив до небіжчиці й, нахилившись, почав видирати в неї з руки пістолет. Але мертві пальці не відпускали зброї. Вказівний туго обіймав спусковий гачок «вальтера». Олег щосили випихав пальця зі скоби, тримаючи лівою рукою за цівку. Лисина його від напруги наллялася кров'ю й потемніла, і коли нарешті йому пощастило відігнути всі пальці померлої, вказівний сприснув назад на гачок і пролупав постріл. Від несподіванки Олег аж упав, знявши бризки з калюжі під стріхою, а Максим стовбичив, неспроможний поворухнутися. Куля дзявкнула в нього десь біля самого вуха. Він дивився на мертву, яка теж перекинулася й лежала бока, зігнута вдвічі. Безглузда думка, що Ганна не вмерла, що вона хотіла вбити і його, змусила Максима здригнутись, і він урешті зрушив із місця.

Олег Попович видер-таки пістолета й кинув його на землю. Тоді повагався, підняв і сховав у кишеню. Серед блискучої лисини в нього чорніла цяточка грязюки, певно, ляпнуло, коли впав. Підійшовши до Максима, він сказав те саме:

— Треба поховати... — Потім глянув на Максима збоку: —