Читати книгу - "Яр"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Максим лайнувся долонею за ліву щоку, і долоня забарвилася ясно-червоною кров'ю. Він торкнувся пучкою вуха й знову подививсь на пальці. Так і є... Йому аж тепер зробилося моторошно. Ще б трошки, і куля влучила б у скроню. Він спробував усміхнутися, та з того нічого путнього не вийшло.
— Пістолет був на зводі...
Олегове обличчя нап'ялося й зблідло. Він усе зрозумів і ще дужче розхвилювався. Мертві й цього разу хапали живих, як в Апокаліпсисі. Подивившись пильно на свої руки, він обтер їх об штани й почав крутити цигарку.
До них підійшла бабуся, скоса глянула на небіжчицю, що лежала скоцюрблена під повіткою.
— Таке молоде... І чого ото воно?..
— Не дасте кілька дощок? — спитав її Олег.
Стара тільки головою похитала:
— Де ж їх!..
— Тоді може, якусь ковдру? Ми заплатимо.
Бабуся злякано подивилася на нього:
— Ко-дрю?!
— Ми заплатимо.
Господиня довго не могла збагнути справжнього сенсу цієї розмови, нарешті якось бока, недовірливо пішла до хати й незабаром повернулася. У руках у неї було велике, білене на сонці, плоскінне рядно, хтозна коли й ткане, але ще зовсім нове, певно, і невживане.
— Отаке-го?..
— Спасибі.
Олег поглянув і для чогось кивнув Максимові. Максим зітхнув, Олег віддав рядно бабусі і сказав:
— Я зараз повернуся. Треба десь підводу...
Він подався до хвіртки, і Максим теж поплентав слідом, несилий лишатися сам на сам з небіжкою.
Коня їм дав староста села. Вони під'їхали до самої повітки, — баба й досі стояла коло хати з рядном у руках, — і почали готувати померлу.
— Ось я соломки... — почеберяла стара й винесла з повітки тонесенький снопик житнього околоту.
Розгорнувши околот на мокрій землі, вони послали зверху ряднину, тоді один по одному підійшли до мертвої, взяли за плечі та за ноги й поклали на простелене.
— Як же її?..
— Ой, голубоньки, то вже не випростаєте. Тра довго парить у гарячій воді, довго...
Чоловіки поставали, не дивлячись на тіло. Як же ховати? Отак-о скоцюрблену?.. Але іншого виходу не було, вони заходилися вкутувати померлу. Бабця перша схаменулася:
— А це-го?..
Вона кивала очима на верхню частину голови з пишним волоссям кольору старої міді. Та ніхто не наважувавсь підступити туди. Бабця перехрестилася, взяла, обережно розібрала волосся й притулила все те на належне місце. Небіжчицю загорнули з головою, — господиня принесла саморобного мотуззя, — обмотали й почали мостити на віз. Кінь косував назад і форкав, одчувши смерть, баба глянула на перегнуте вдвічі тіло, завинене в біле рядно, і прошамкала:
— Боже-е, як яврейку... Вона ж, ма'ть, хрещена?..
Це запитання лишилось без відповіли. Олег узяв коня за вуздечку й повів із двору.
— Нате хоч заступа! — наздогнала їх бабуся вже за ворітьми.
Максим узяв лопату й так і йшов із нею за возом до самого кладовища. Яму копали навперемінки, конали доти, поки потомилися, і кінь увесь час стояв, припнутий до кам'яного хреста, почорнілого від років і негоди.
Ганну спустили на конячих віжках. Вона лягла бока, схожа в білому савані не на єврейку, як здалось бабусі, а на скіф'янку. Загортаючи яму, Максим подумав, що вже колись порівнював Ганну зі скіфською царицею, та то було так давно, і ті часи золотих і небесних мрій тепер здавалися такими далекими й невірогідними, що його лише пойняв сум.
Назад кінь тяг без понукання, а Максим з Олегом ішли за возом, ледь переставляючи ноги від утоми. Староста чекав на них біля церкви. Поряд із старостою горбився старий ній.
— Шо, без попа? — здивувався староста.
Олег тільки махнув рукою.
— Ну, батюшко, — сказав староста до попа, — сходіть хоч над могилкою трохи...
Священик почав щось доводити кволим голосом, але Максим і Попович пішли геть. Вони якийсь час тяглися поряд, а коли головна вулиця села розгалузилася надвоє, мовчки, не сказавши собі й слова, розійшлись. Кроків за десять Максим став і поглянув праворуч, куди звернув був Олег. Тепер той теж стояв і дивився на Максима. По тому вони знову рушили, і Максимові здавалося, що ще якась ниточка увірвалась йому всередині й защеміла.
Куди він іде й що там попереду? Максим спробував дати відповідь на це запитання, але з болем відчув, що йому вже байдуже, що якась сива імла сповиває його всього, і відтепер він більше не має ні сил, ані бажання втручатись у життя. Максим здався собі схожим на рибалку, який погубив у відкритому морі весла, і човна несе всіма вітрами й усіма течіями, він безпорадний перед ними й уже змирився з долею. Може, примхою стихії його ще занесе під береги, та він виснажився тілом і душею і здатен буде тільки дивитися тоскним поглядом, як на тому, втраченому березі вештатимуться люди, уже незбагненні у своїй нерозумній суєті.
Несподівано почувши в тундрі голос третьої людини, ми обмерли. То був добре знайомий нам голос, а ще знайоміші — слова. До того берега, звідки кричали, не було й ста метрів, добрий стрілець міг улучити з такої відстані, не гайнуючи другого патрона. Ципльоночок погрожував карабіном, і хоча й не стріляв, це нас не заспокоювало. Той кат мав людське життя ні за що, тож міг вистрілити в будь-яку секунду. Ну, звичайно, коли він отак запекло нас переслідував, ризикуючи власним дорогоцінним життям, то, безперечно, волів схопити живими. Але якби йому довелось обирати з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яр», після закриття браузера.