Читати книгу - "Антон Великий"

вже така, як є, але скільки ще прикрощів вона нам наготувала? Невже це ніколи не скінчиться? І що вона хоче від нас почути? Ми й так виконуємо свою роботу понаднормово, бо ж не лише вигулюємо Арнольда. Навіть возили його на художню виставку!

— Що ж, може, й не по цілій годині ми його вигулювали щодня, зате розважали в інші способи!

Івонна дивиться на мене й зневажливо пирхає.

— Розважали? — перепитує глузливо. — Що за дурня! Я не просила його розважати! Я лише хотіла вигулу, щоб він міг побігати й попісяти. Щодня… — а тоді додає тоном адвоката в суді: — То ви направду вважаєте, ніби добре виконували свою роботу?

— Ну, бігав чи ні… — вихоплюється мені, бо ж яке там — «бігав», ми здебільшого возили Арнольда у візку.

— Ну, пісяв чи ні… — бурмоче вслід за мною Уле.

Івонна багатозначно киває і знову прохромлює нас адвокатським поглядом, ніби хоче вицідити всю правду до краплі. Дурна тактика: так можна вицідити хіба лиш ту часточку інформації, яку вона сама хоче почути.

— То в чому причина, що ви не дотрималися умов угоди? — питає вона.

— На першій прогулянці було дуже холодно… — починаю я.

— А ще звідкись взялася собака з тічкою, — додає Уле, показуючи великий палець, досі заліплений пластиром.

Несподівано я стаю більш балакучим.

— Ми пам’ятаємо, ви казали, що він шаленіє за дамочками… але ми… добре пильнували… якби це була не Сіґне, то…

Я ще хотів розповісти, як Сіґне гепнула Арнольда по спині, врятувавши йому, напевно, життя, але Івонна урвала мою розповідь.

— Ти, мабуть, про Сіґґі кажеш, — жовчно виправляє вона мене. — То ЦЕ виправдання?

— Ні, Сіґне, — наполягаю я, хочу пояснити, що й до чого, однак Івонна затикає мені рота.

— Доволі, дякую! Я знаю, що його інстинкти в порядку! — фиркає вона. — А тепер підсумуймо: за угодою, ви отримуєте гроші за щоденний вигул. Натомість тримаєте його вдома, бо якась там Сіґне… має тічку!

— Та не тримали ми його вдома! — заперечую я.

— І ніякої тічки я не маю, — чується зненацька голос.

То Сіґне Салвесен. З ходунцями.

Івонна рвучко обертається, якусь секунду їй наче заціплює.

— Я не питаю, що ВИ маєте чи не маєте! — роздратовано гиркає вона до Сіґне. — Хіба не ви повинні робити зараз педикюр? Ви надто спізнюєтеся!

— Мамо! — стогне Софія.

— Я — не педикюрниця, — пирхає Сіґне.

— Яка різниця? Прибиральниця! — рявкає Івонна і раптом каменіє, ніби щойно завважила, що Сіґне майже дев’яносто. — Що за штат там у вашій конторі? — відразу ж відмахується рукою і каже: — Немає значення, зрештою. Ви звільнені!

— Звільнені? — скрикуємо всі хором, крім Івонни, звичайно.

— Ви — також, — киває до нас. — Господи! Усюди тотальна некомпетентність!

Ми з Уле переглядаємося. Нас звільнили?

І раптом я відчуваю, як у мені наростає злість. Час уже й Івонні почути НАШУ правду!

— А тепер послухайте! — рішуче кажу я. — Ми були з ним кожного дня, їли разом мигдалевий торт… і…

— Мигдалевий торт? — Івонна майже шипить. — Йому не можна давати ТОРТ! Він має лише пісяти, бігати і їсти!

Я розгублено замовкаю. Думаю про Арнольда. І це в нього нечисте сумління, що він більше приділяв уваги грошам, а не доньці! Який майже винить себе в тому, що Івонна майже ніколи не провідує його… Але всьому є межа!

— Не можна змушувати старого чоловіка пісяти за командою! — випалюю я, аж тремтячи від гніву. — І щоб ви знали: Арнольд хоче ходити на виставки, ласувати тортом і кремовими тістечками, а не лише бігати, пісяти й давитися сухим кормом…

Раптом стає тихо.

— Ви давали моєму батькові… сухий корм?

— Ні… ну, намагалися погодувати хрусткими хлібцями, але…

Мої аргументи вичерпуються, бо раптом усе неначе перевернулося з ніг на голову. Десь в закамарках моєї голови поволі починає щось прояснюватися.

Івонна нарешті розтуляє рота, говорить дуже тихо, карбуючи кожне слово, злюща, як і перед тим.

— Це ПСА ви мали годувати сухим кормом. І ПСА ви мали вигулювати. Пес повинен був пісяти надворі. То цього завдання ви навіть не думали виконувати?

Нам з Уле наче хтось вибив з легень усе повітря. То доглядати треба було НЕ за Арнольдом?

Хай там як, але, чесно кажучи, деякі пазли стали на місце. Особливо оте з біганням і пісянням.

— Ми… е-е… доглядали вашого батька, — белькочу я. — Хіба це не рахується?

— Угода є угодою, — відрізує Івонна. — Ясна річ, я не платитиму за невиконану роботу. А ще ви мені винні 1200 крон, — жінка стріпує головою. — Ходімо, Софіє! Їдемо додому!

Розкішне авто озивається клацанням, дверцята з боку водія плавно піднімаються догори.

— Вибачте! — шепоче нам Софія.

Вона має дуже засмучений вигляд. Але, проходячи повз нас, встигає повідомити:

— Я заховала валізку зі статуєю позаду будинку.

— Поквапся! — наказує з авта її мати.

У ПАСТЦІ

Нам заборонено приходити до Арнольда. Лише Сіґне можна. Та все ж ми з Уле прокрадаємося на задвір’я будинку й знаходимо залишену там Софією валізу.

А тоді йдемо додому. Сунемо повільніше, ніж зазвичай.

Надворі смеркає. На вулицю Лікесвей осів тьмавий туман, і від цього тиша здається ще німотнішою. Мовби в туманному британському детективі: ми з Уле бредемо в густій імлі з валізкою з розчленованим трупом.

Та хоч на моєму сумлінні не справжнє убивство, моє тіло мовби оніміло. І ноги підгинаються. Я поглядаю на Уле — він теж має не бозна-який щасливий вигляд. Ледве волочить ноги за собою. Так ніби все пропало…

Та воно майже так і є, якщо подумати. Уявляєте, компенсувати 1200 крон! Як пояснити таку витрату нашим друзям по шкільному бізнесу?

І прикрощам не видно ні кінця ні краю. Принаймні моїм прикрощам. На мене ображаються тато з Анною, Іне переконана, що засмок на шиї мені зробила Софія. А на довершення усього: якщо нам не вдасться склеїти статую, увесь мій мільйон спуститься в унітаз!

Надто багато всього нараз! Так багато, аж я серджуся на Уле, що в нього лише одна-єдина проблема. І ще більше злюся на нього, згадавши, що засмок на шиї і відмова Іне розмовляти зі мною — теж його вина. А він ще й страждає, хоч його становище й близько не таке безнадійне, як моє. Несправедливо…

— Тепер ми ніколи не побачимо Софію, — кажу я, бо злий на Уле й хочу, щоб ми ОБОЄ були однаково засмучені — йому ж так подобалося плавати в басейні.

Уле не відповідає, дивиться в інший бік. Якийсь час ми йдемо мовчки.

З кожним кроком злість бере гору над відчаєм. Я дедалі сильніше відчуваю, як несправедливо повелася Івонна, накричавши на нас і звинувативши, нібито ми використовували Арнольда.

О, насправді увесь світ несправедливий! Ось ти щиро намагаєшся бути добрим і помічним, а все обертається проти тебе!

Я щосили копаю ногою брудний шматок криги.

— Івонну цікавлять ЛИШЕ гроші! — ціджу я крізь зуби.

Нарешті озивається Уле. Але спершу я бачу його повні сліз очі, коли він повертається до мене.

— ТЕБЕ теж цікавлять лише гроші, — каже він похмуро й додає хрипким голосом: — І ти надто мало дбаєш про любов.

Любов? Я витріщаюся на нього, нічого не розуміючи.

— Про яку любов? — питаю розгублено.

Іне ж в Ісландії… Крім того, я докладаю купу зусиль, щоб повернути її собі.