Читати книгу - "Ловець снів"

щоб із цього стану її змогла вивести тільки ін’єкція чогось збудливого; вона відгукнулася на клацання пальцями й розмовляла. Запитала про якогось Ріка.

— Генрі…

— Помовч хвилину.

Він знову зняв рукавички, підніс руки до її обличчя і з силою плеснув у долоні. Звук здався йому досить тихим порівняно з безперервним свистом вітру в деревах, але вона знову моргнула.

— Підводимося!

Генрі взяв її за руки в рукавичках і підбадьорився, коли її пальці рефлекторно стиснулися. Він нахилився вперед, наблизившись до її обличчя, і відчув запах ефіру. Людина, від якої так тхне, не може бути здоровою.

— Підводимося. Стаємо на ноги. Разом зі мною. На рахунок три. Раз, два, три !

Він підвівся, не відпускаючи її рук. Вона теж піднялася, клацнувши суглобами в колінах, і знову відригнула. І випустила гази. Шапка її перекосилася, накривши одне око. Коли вона нічого не зробила, щоб поправити її, Генрі сказав:

— Поправ їй шапку.

— Що? — Піт теж підвівся, хоч і тримався на ногах не дуже впевнено.

— Не хочу її відпускати. Поправ їй шапку, прибери з очей.

Дуже обережно Піт простяг руку і поправив вушанку. Жінка трохи нахилилася, скривилась і пукнула.

— Велике спасибі, — гидливо мовив Піт. — Концерт закінчено, до побачення.

Генрі відчув, що жінка похитнулася, і взявся за неї міцніше.

— Ходімо! — закричав він їй просто в обличчя. — Разом зі мною! Робіть крок на рахунок три. Один, два, три !

Він рушив у зворотний бік, у напрямку до «скаута». Тепер жінка дивилася на нього, і Генрі тримав її погляд. Не дивлячись на Піта — щоб не втратити її знову, — він сказав:

— Візьми мене за ремінь і веди.

— Куди?

— На інший бік «скаута».

— Не знаю, чи зможу…

— Треба, Піте. Роби.

Мить нічого не відбувалося, потім він відчув, як рука Піта ковзнула під його куртку, намацала ремінь і вхопилася. Незграбною вервечкою, подібно до танцюристів конґи, вони втрьох перетнули вузьку дорогу в жовтуватому світлі від єдиної цілої фари «скаута». На іншому боці перевернутої машини вони опинилися хоча б частково захищеними від вітру, і це було добре.

Несподівано жінка різким рухом вирвала руки з пальців Генрі й одночасно нахилилася вперед, розкривши рот. Генрі відступив, щоб його ніщо не обляпало, коли її знудить… але замість блювання вона видала відрижку, ще гучнішу, ніж усі попередні. Потім, залишаючись зігнутою, знову випустила гази. Ніколи Генрі не чув подібного звуку, а він міг би заприсягтися, що за час роботи в лікарні в Західному Массачусетсі чув усе. Однак жінка втрималася на ногах, по-конячому шумно втягуючи повітря крізь ніздрі.

Захриплим чи то від жаху, чи то від благоговіння, чи то від того й другого голосом Піт пробелькотів:

— О Господи, дивись.

Роззявивши рот і витріщивши очі, він вдивлявся в небо. Генрі простежив за його поглядом і не повірив своїм очам. Яскраві кола світла, всього дев’ять чи десять, повільно пливли по низько навислих хмарах. Щоб їх розгледіти, Генрі мусив примружитись. На мить він згадав прожектори, які освітлюють небо під час гучних голлівудських прем’єр, але тут, у лісі, таким прожекторам, зрозуміло, було нізвідки взятися, а навіть якби вони тут і були, він би побачив не тільки кола, а й промені світла, що піднімаються в засніжене повітря. Хоч яким було джерело цих кіл, воно перебувало або над хмарами, або в них. Кола пересувалися хаотично, без будь-якої чіткої послідовності, і Генрі раптом охопило якесь первісне, позасвідоме відчуття жаху… піднялося звідкись із самих глибин єства. За одну мить його спинний мозок немов перетворився на крижаний стовп.

— Що це? — мало не плачучи, пробелькотів Піт. — Господи, Генрі, що це таке?

— Не зна…

Жінка подивилася вгору, побачила вогні й заволала. Волання її було до того гучним і сповненим жаху, що Генрі аж самому захотілося закричати.

— Вони повернулись! — репетувала вона. — Вони повернулись! Вони повернулись!

Потім вона затулила очі руками і ткнулася лобом у шину переднього колеса перевернутого «скаута». Волати припинила і тепер тільки стогнала, як істота, що потрапила в пастку і не має надії на порятунок.

5

Хтозна, як довго (може, хвилин п’ять, хоча їм здалося, що довше) вони спостерігали пересування яскравих плям світла на небі; ті кружляли й ковзали, зависали то праворуч, то ліворуч і починали перестрибувати одна через одну, як у дитячій грі. Якоїсь миті Генрі раптом зрозумів, що їх тільки п’ять, а не десяток, потім їх стало лише три. Поруч із ним пукнула жінка, і він усвідомив, що вони стоять посеред лісу незрозуміло де і витріщаються на якесь викликане сніговою бурею небесне явище — хоч воно й цікаве, проте ніяк не допоможе їм потрапити в сухе тепле місце. Він абсолютно чітко пам’ятав останній показник одометра: 12,7. Тобто майже десять миль[34] до «Діри в стіні». Це досить велика відстань і за звичайних умов, а тут справжня снігова буря, просто ураган якийсь. «До того ж, — подумав він, — я єдиний, хто може йти».

— Піте.

— Здуріти, — видихнув Піт. — Це ж бісове НЛО! Точнісінько як у «Секретних матеріалах». Як гадаєш, що…

— Піте, — Генрі взяв Піта за підборіддя, відвернув його обличчя від неба і повернув до себе. Над головою в них блідли останні дві плями. — Це лише звичайне природне явище, викликане електрикою.

— Думаєш? — Піт здавався безмежно розчарованим.

— Так… Що-небудь, спричинене бурею. Але навіть коли це перша поява прибульців-метеликів із планети Альнітак, для нас це нічого не змінить, якщо ми всі тут перетворимося на морозиво на паличці. Мені потрібна твоя допомога. Я хочу, щоб ти виконав свій трюк. Можеш?

— Не знаю, — сказав Піт, кинувши останній погляд на небо. Там уже лишилася тільки одна світлова пляма, та й то настільки тьмяна, що не помітиш, коли не знати, куди дивитися. — Мем? Мем, вони майже зникли. Відімріть.

Вона не відповіла, просто стояла, сховавши обличчя в шину. Стрічки на її шапці маяли на вітрі. Зітхнувши, Піт повернувся до Генрі.

— Що ти хочеш?

— Знаєш курені лісорубів уздовж дороги?

«Їх було вісім-дев’ять», — подумав Генрі. Це були навіть не курені, а просто конструкції з чотирьох стовпів та іржавого листа рифленої бляхи замість даху. До весни в них зберігалися колоди й деяке устаткування.

— Авжеж, — відповів Піт.

— Де найближчий? Можеш сказати?

Піт заплющив очі, підняв палець і почав водити їм від себе — до себе. При цьому він тихо клацав язиком по піднебінню. Стара звичка, ще