Читати книгу - "Твори. Том 1"

class="p1">Але Жюльєн, весь збліднувши, запитав:

— З чого ви так смієтесь? Та ви з глузду з’їхали, чи що?

Жанна, не маючи сили заспокоїтись від судорог сміху,

безсило опустилась на сходи ганку. Те ж саме зробив і барон. А якесь конвульсивне чхання, щось подібне до невпинного кудкудакання, яке долітало з карети, свідчило, що баронеса задихається від сміху. І враз ліврея Маріуса теж почала труситися. Хлопчик, мабуть, зрозумів, у чому річ, і сам нестримно зареготав у глибині свого капелюха.

Тоді Жюльєн роздратовано кинувся до хлопця і дав йому такого ляпаса, що величезний капелюх злетів на траву. Потім, обернувшись до тестя, він промовив тремтячи^ від гніву голосом:

— Мені здається, що вам найменше пристало сміятися. Цього б не було, якби ви не розтринькали і не проїли всього свого майна. Хто ж винен, що ви розорені?

Сміх раптом урвався, і вся веселість зникла. Ніхто не промовив ні слова. Жанна, ладна вже заплакати, мовчки сіла поруч матері. Вражений і приголомшений барон вмостився навпроти жінок; а Жюльєн заліз на козли, витягши туди і хлопчика, одна щока якого опухла, а очі були повні сліз.

Дорога була сумна і здалася дуже довгою. В кареті панувало мовчання. Всі троє, похмурі, збентежені, не хотіли признатися собі в тому, що снувалося в їхніх думках. Вони добре знали, що не зможуть розмовляти про щось інше. їх опанувала болісна думка, і всі вважали за краще сумно мовчати, ніж торкатися тяжкої теми.

Нерівною риссю бігли коні повз двори ферм. Де-не-де, зникаючи за огорожами, швидко втікали від них перелякані чорні курки; іноді з гавканням гналися за каретою схожі на вовків собаки і потім вертались додому, наїжені, обертаючись, щоб ще погавкати на неї; часом якийсь парубок

у заболочених дерев’яних черевиках і надутій вітром синій блузі, що ліниво ступав своїми довгими ногами, засунувши руки в кишені, побачивши їх, збочував, щоб пропустити карету, і незграбно знімав кашкет, оголюючи рівне волосся, що злиллось на лобі.

Після кожної ферми простягалася рівнина, а вдалечині, то тут, то там, маячіли інші ферми.

Нарешті в’їхали в довгу ялинову алею, що виходила на дорогу. Карета нахилялася, потрапляючи в глибокі мокрі вибоїни, і матуся щоразу злякано скрикувала. Брама в кінці алеї була зачинена. Маріус сплигнув відчинити її, і, обігнувши великий газон, вони під’їхали до високого, просторого й похмурого будинку з зачиненими віконницями.

Розчинилися середні двері, і з ганку дрібними й нерівними кроками зійшов старий паралітичний слуга в червоному з чорними смугами жилеті, частину якого зверху закривав фартух. Довідавшись про прізвище гостей, він привів їх до великої вітальні, де насилу підняв завжди спущені жалюзі. Меблі в ній були покриті чохлами, годинник і канделябри обгорнуті білим полотном, а холодне вогке повітря, яке тхнуло цвіллю і чимось давно минулим, здавалося, проймало сумом легені, серце і шкіру.

Всі посідали й почали чекати. Кроки, що їх чути було в горішньому коридорі, свідчили про те, що там зчинилась незвичайна метушня. Захоплені зненацька господарі поспішали одягнутись якомога швидше. Це тривало довго. Кілька разів було чути дзвоник. Хтось то збігав, то знову підіймався сходами.

Баронеса від пронизливого холоду весь час чхала. Жюльєн ходив туди й сюди по вітальні. Жанна похмуро сиділа коло матері, барон стояв, низько нахиливши голову і притулившись спиною до мармурового каміна.

Нарешті розчинилися високі двері й показалися віконт і віконтеса де Брізвіль. Обоє були маленькі, худенькі, невизначеного віку. Вони йшли, наче підстрибуючи, манірні і збентежені. Жінка, в шовковому барвистому вбранні і маленькому вдовиному чепчику зі стрічками, говорила дуже швидко, якимсь кисленьким голосом.

Чоловік, затягнутий у парадний сюртук, кланявся гостям, м инаючи коліна. Ніс його, очі, вишкірені зуби, наче натерте воском волосся і розкішне вбрання — все блищало, як блищать речі, про які дуже дбають.

Після перших привітань і ввічливих доброзичливих слів ніхто не знав, про що говорити. Тоді без будь-якої причини

Почали — взаємно висловлювати задоволення з приводу знайомства. Кожен сподівався, що їхні добрі взаємини триватимуть і далі. Це так приємно — зустрічатися один з одним, коли доводиться жити на селі протягом цілого року.

Проте холодне повітря вітальні проймало наскрізь аж до кісток, робило голоси хрипкими. Баронеса кахикала і чхала вже безперестанку. Тоді барон подав сигнал до від’їзду.

— Як? Так скоро? Залишайтеся ще трошки! — переконували Брізвілі.

Але Жанна вже підвелася з місця, незважаючи на знаки Жюльєна, який вважав візит занадто коротким.

Брізвілі хотіли було подзвонити лакею, щоб дати розпорядження про карету, але дзвоник не дзвонив. Тоді господар швидко вийшов з вітальні і, повернувшись, повідомив, що коней поставили в стайню.

Довелося чекати. Кожен придумував, що б іще сказати. Заговорили про дощову зиму. З мимовільним дрожем Жанна запитала, що роблять протягом цілого року самотні хазяї. Але Брізвілів здивувало це питання, бо вони завжди були зайняті, складаючи багато листів до своєї розкиданої по всій Франції аристократичної рідні; тисяча мікроскопічних справ заповнювала існування цих двох людей, що (^ли манірні у своїх взаєминах, ніби чужі, вели урочисті розмови про найнезначніші речі.

Під високою почорнілою стелею величезної нежилої вітальні, де все стояло в чохлах, це подружися, таке маленьке, чистеньке й коректне, здалося Жанні муміями аристократизму.

Нарешті повз вікна проїхала карета зі своїми різномастими шкапами. Але Маріус зник. Вважаючи, що він вільний до вечора, він, певно, пішов погуляти по селу.

Розлючений Жюльєн попросив, щоб його послали додому пішки, і після багатьох взаємних привітань гості рушили до Пепля.

Як тільки зачинилися двері карети, Жанна з татусем, незважаючи на тяжке враження, що залишилося ще в них від грубості Жюльєна, почали сміятися, передражнюючи рухи й мову Брізвілів. Барон удавав чоловіка, Жанна — дружину. Але баронеса була трохи ображена в своїх аристократичних симпатіях.

— Не слід глузувати так, — сказала вона, — це дуже порядні люди, що належать до найкращих родів.

Вони замовкли, щоб не суперечити матусі, але наперекір усьому, час від часу, глянувши одне на одного, знову починали сміятись. Барон церемонно вклонявся і промовляв урочистим тоном.

— У вашому замку, в Пеплі, мусить бути дуже холодно, пані, через оцей сильний морський вітер, який цілий день дме з моря.

Вона ж надавала своєму обличчю бундючного виразу й відповідала, манірно киваючи головою, як качка у воді:

— О! Я маю, пане, що робити протягом цілого року. До того ж у нас така сила родичів, до яких треба писати. Пан де Брізвіль усі справи полишив на мене. Він пише з абатом Пеллем наукову розвідку. Вони разом складають історію церкви в