Читати книгу - "Твори. Том 1"

Баронеса, проти волі, добродушно всміхнулася і знову повторила:

— Не слід глузувати так з людей нашого кола.

Але раптом карета спинилась, і Жюльєн став гукати когось позаду. Жанна і барон, висунувшись із дверцят, помітили якусь дивну постать, що ніби котилася в їхній бік. Плутаючись ногами в розмаяних по вітру полах лівреї, нічого не бачачи з-під капелюха, що раз у раз насовувався йому на очі, махаючи рукавами, наче крилами вітряка, і чалапаючи по широких калюжах, спотикаючись об кожний камінь, поквапливо підстрибуючи, увесь забризканий грязюкою, Маріус щосили біг за каретою.

Тільки-но він наздогнав її, як Жюльєн нахилився, схопив його за комір, посадовив коло себе і, кинувши віжки, почав бити кулаком по його капелюху, який, насунувшись аж до плечей хлопчика, звучав, наче барабан. Хлопець голосив під ним, намагався втекти, сплигнути з козел, а хазяїн, тримаючи його одною рукою, не переставав бити другою.

Жанна розгублено белькотіла:

— Тату… О! Тату! — А обурена баронеса стискувала руку свого чоловіка:

— Та зупиніть же його, Жак!

Тоді барон рвучко опустив переднє віконце і, схопивши зятя за рукав, промовив тремтячим голосом:

— Скоро ви облишите дитину?

Жюльєн здивовано обернувся.

— Та хіба ж ви не бачите, що цей пройдисвіт зробив з лівреєю?

Але барон, просунувши між них голову, сказав удруге:

— Це мені байдуже, не можна бути таким жорстоким.

Жюльєн знову розсердився.

— Дайте мені спокій, будь ласка; це вас не стосується, — відповів він і знов підняв було руку. Але тесть, раптом схопивши його за руку, пригнув її з такою силою, що вона вдарилася об козли; потім він люто скрикнув:

— Якщо ви зараз же не перестанете, я вийду й зумію вас спинити!

Віконт відразу притих, знизав плечима і, нічого не відповівши, стьобнув коней, і ті побігли риссю.

Жінки сиділи нерухомо, зовсім пополотнівши; виразно чути було, як билося серце баронеси.

Під час обіду Жюльєн був надзвичайно ввічливий, ніби нічого й не сталося. Жанна, її батько й баронеса, бачачи люб’язність Жюльєна, незабаром забули вже випадок з ним і зовсім розвеселилися, перебуваючи в приємному настрої людей, що видужують. І коли Жанна знов завела розмову про Брізвілів, її чоловік пожартував теж, але зараз же додав:

— Все-таки у них манери справжніх аристократів.

Вони не робили більше візитів, бо кожен боявся зачепи*

ти питання про Маріуса. Було тільки вирішено надіслати сусідам на Новий рік свої візитні картки і почекати з візитами до перших теплих весняних днів.

Настало різдво. У них обідали кюре та мер із жінкою. їх запросили також і на Новий рік. Це було єдиною розвагою, що порушувала одноманітність їхнього життя.

Батько та матуся мали покинути Пепль 9 січня. Жанна хотіла затримати їх, але Жюльєн не дуже наполягав на цьому, і барон, бачачи, як зростає холодність зятя, виписав з Руана поштову карету.

Напередодні їхнього від’їзду, коли все вже було упаковано, Жанна і її батько в ясний морозний день вирішили спуститись до Іпора, де вони не були від часу повернення* Жанни з Корсіки.

Вони перейшли гай, де вона гуляла в день свого весілля, пригорнувшись до того, чиєю подругою вона мала стати на все життя; в цьому гаю він уперше обняв її, тут її зворушило перше тремтіння, перше передчуття чуттєвого кохання, яке вона до кінця пізнала тільки в дикій долині Ота, коло джерела, з якого вони пили, мішаючи з водою свої поцілунки.

Не було вже ні листя, ні витких рослин, не було нічого, крім шелесту безлистого гілля та того сухого шепотіння, що звичайно пробігає зимою по оголених деревах.

Вони увійшли в сільце. Безлюдні мовчазні вулиці пахли морем, водоростями й рибою. Як завжди, то розвішані на деревах біля хат, то простягнені на ріні, сушилися величезні поруділі сіті.

На сірому, холодному, пінистому та гомінкому морі починався відплив. Під прибережними кручами коло Фека-на оголялися зеленкуваті скелі, а вздовж усього берега лежали, скидаючись на мертвих риб, похилені набік величезні баркаси. Вже вечоріло, і рибалки, обмотавши шиї вовняними шарфами, тримаючи в одній руці пляшку горілки, а в другій — ліхтар для човна, купами сходились на берег, важко ступаючи великими моряцькими чобітьми. Довго порались вони навколо баркасів, із звичайною нормандською неквапливістю складаючи в них сіті і харч, — великий буханець хліба, горщик масла, склянку й пляшку тридцятишестиградусної. Потім вони спускали на воду баркаси; із шумом скочувався баркас по ріні, розсікаючи піну, підносився на хвилях, деякий час хитався і, розгорнувши темні крила, зникав у темряві з вогником на верхівці щогли.

Високі худі жінки, кості яких випинались під тонкою одежею, залишались на березі, поки відпливав останній човен, і потім поверталися в принишкле сільце, порушуючи крикливими голосами міцний сон його чорних вулиць.

Барон і Жанна нерухомо стояли і стежили, як зникали в пітьмі ці люди, які щоночі ризикували своїм життям, щоб не загинути з голоду, і все ж були такі бідні, що ніколи не їли м’яса.

Замилувавшись океаном, барон промовив:

— Яка страшна і прекрасна картина. Яке величне це повите темрявою море, що панує зараз над життям стількох людей! Правда, Жаннетто?

— Але йому далеко до Середземного моря, — сказала вона з холодним усміхом.

Батько обурився:

— Середземне море! Олія, сироп, підсинена водичка з пральної діжки… Ні, ти подивись на це, яке воно грізне із своїми шумливими хвилями! І подумай про всіх тих, що поїхали туди і зникли з очей.

— Мабуть, що й так, — зітхнувши, погодилася Жанна. Але слова ці, що зірвалися з її вуст — «Середземне море», — знов примусили її серце стиснутись, понесли її думки до тих далеких країн, де були поховані її мрії.

Потім батько я дочкою, замість того, щоб іти лісом, вийшли на дорогу і тихою ходою пішли понад берегом. Вони мовчали, засмучені близькою розлукою.

Іноді, проходячи повз канави ферм, вони відчували то міцні пахощі яблук, ті пахощі свіжого сидру, що, здається, носяться в цю пору року понад кожним нормандським селом, то густий запах хліва, то теплий дух, що випаровується з коров’ячого гною. Маленьке освітлене віконце в глибині двору показувало, що там стоїть хата.

І Жанні здавалося, ніби душа її ширшає, починає розуміти незримі речі, і маленькі вогники, розкидані по полях, раптом викликали в неї гостре почуття самотності всіх живих істот, яких все роз’єднує, все розлучає, все закидає далеко від того, що вони люблять.

Тоді з покорою в голосі вона сказала:

— Життя — яке воно невеселе…

— Нічого не вдієш, дитино, це не від нас залежить, — зітхнув барон.

Другого дня батько та матуся